Останніми роками на фоні глобальної фемінізації суспільства, потужний поштовх отримують спортивні змагання серед жінок. Все більше уваги приділяється жіночим змаганням. З’являються жіночі чемпіонати з футболу, футзалу, хокею тощо. У жіночому футзалі з наступного року з’явиться Ліга Чемпіонів. В Україні з’явився жіночий чемпіонат з хокею і національна збірна. На цьому фоні не загубилися і дівчата-боксерки. Бокс давно став один з найбільш популярних видів спорту в Україні, проте славився переважно чоловіками. Зараз же стрімко розвивається і жіночий бокс. У 2018-му році збірна України виступила на Чемпіонаті Світу, який проходив у Нью-Делі. Там Українки вперше за шість років дісталися фіналу і привезли медалі. «Срібло» у ваговій категорії до 64 кг завоювала Марія Бова, а у ваговій категорії до 48 кг срібні нагороди виборола наша землячка — Ганна Охота з Горішніх Плавнів. Суперницею Ганни у фіналі була тепер вже шестикратна чемпіонка Світу Марі Ком з Індії, і цей поєдинок називали одним з найбільш видовищних на чемпіонаті.
«Тренеру довелося боротися за мене з батьками»
— Ганно, коли батьки віддають дівчинку на бокс, це велика рідкість. Готовий посперечатися, що ти або починала з чогось іншого, або твоїй появі у боксерському залі передувала якась цікава історія. Ну або Горішні Плавні настільки суворі…
— Наше місто дійсно жартома називають суворим, але правильний перший варіант. Я спочатку займалася плаванням. У десять років пішла до басейну і три роки поплавала. В принципі мені подобалося, але стало зрозуміло, що високих результатів мені там не бачити. Так цікавість потроху зникала.
— Як зрозуміла, що результатів не буде?
— Спілкувалася з тренерами, та й сама спостерігала за спортсменами, як вони працюють. Плавці всі високі, з отакенними лапнями (сміється). Мені тренери відверто говорили, що тут без шансів. У мене зріст «1,50 з кепкою» — з таким можна серйозно змагатися хіба що на малих дистанціях 25 м, 50 м, не більше. До того ж, чесно кажучи, на змаганнях з плавання мені завжди чомусь було страшно. Води я не боюся. Страшно було саме зробити щось не так — програти чи вчинити фальстарт. Такий неприємний мандраж.
— Виходить ти вже в 10 років хотіла не просто займатися спортом для задоволення, а медалей, висот і визнання. Звідки це в тебе? Твої батьки ж не спортсмени.
— Не знаю звідки взялося, але так, я змалечку хотіла бути кращою у всіх спортивних забавах. Не важливо, плавати, грати з хлопцями у футбол, чи закидати баскетбольні «трьошки». Дух суперництва мене завжди мотивував. Я люблю це. Ну і в школі була змога поспілкуватися з ровесниками, які вже їздили на змагання, здобували медалі. До того ж, у мене була подружка, яка показувала гарні результати у плаванні, як тут не захотіти самій:) Але, як я вище сказала, з плаванням не складалося, тому я пропускала тренування і в цей час займалася чимось іншим — бігала, грала з хлопцями у футбол і т. д.
— Як на горизонті замаячив бокс?
— Насправді все дуже просто. Один мій друг займався боксом. На літніх канікулах було нічим зайнятися, і я просто за компанію сходила з ним на тренування. Чекаю цього пацана, коли думаю, а спробую і сама. Підходжу до тренера Олександра Євгеновича Середницького, той питає: «Дівчинко, чого ти хочеш?». Я попросилася теж попрацювати. Він дозволив побоксувати на лапах. Потім запитую, мовляв, зараз літо, канікули, робити нічого, можна теж походити до вас на тренування. Він охоче погодився. Сказав, що видно бажання координацію і т. д. Потім, минув тиждень і тренер сказав: «Якщо будеш тренуватися кожен день, через рік станеш чемпіонкою України». От це мене і мотивувало. І все — з 13 до 16 років, тренування з 6:30 ранку і жодного пропуску. Неважливо, яка на вулиці погода, і який день.
— Опиши свій звичайний день з того періоду
— Прокидаюся, і одразу на тренування на 6:30 ранку. Воно триває близько години. Потім я йшла до школи, там обідала, вчила уроки і відпочивала. Потім знову на тренування. Вечірня «треша» була вже довшою і тривала близько двох годин. Умовно, якщо почалася о 17:30, то закінчувалася приблизно о 19:30. Ну а в період з 15 до 18 років я часто чергувала у школі, то й взагалі залишалася тут ночувати. В принципі, для цього є всі умови.
— Умовно кажучи, вдома ти лише їла, вчила уроки та періодично спала. Як батьки ставилися до такого режиму? Не бачити дитину так довго, мабуть, не надто приємно.
— Мама говорила: «Головне щоб ти не шастала на вулиці». Багато моїх «неспортивних» знайомих витрачали час на алкоголь, цигарки та наркотики. Мене це не влаштовувало.
— Ганно, спорт цікавить далеко не всіх. Скажи, будь ласка, на твою думку, якщо молода людина не займається спортом, але і не хоче пити-гуляти, їй є куди податися у Горішніх Плавнях?
— Місто в нас невеличке, спокійне. Тут можна круто порибалити, або піти на природу з наметами. Але коли людям виповнюється 18-20 років, більшість або йде працювати на ГЗК (гірничо-збагачувальний комбінат), або прагне виїхати.
— Чи правда, що мешканці Кременчука і Горішніх Плавнів недолюблюють один одного?
— Я б не сказала. Багато мешканців Горішніх Плавнів працюють чи навчаються у Кременчуці. Туди часто їздять за покупками. Думаю, у нас стосунки добрих сусідів.
— Багато тренерів з різних видів спорту рекомендують батькам спочатку віддавати дітей на плавання, а вже потім думати про інші види спорту. Скажи, тобі плавання у боксі допомогло?
— Дуже допомогло. В мене розвинулися витривалість та «дихалка». Щоб ти розумів, коли я в 14 років поїхала на Чемпіонат України, мені довелося боксувати проти дівчат старших за мене на рік-два. Так у мене в кожному бою були нокдауни. У другому раунді дівчата вже хекали, а я ще могла спокійно дихати дуже довго.
— В якому режимі зараз тренується віце-чемпіонка Світу Ганна Охота?
— Прокидаюся, я приблизно о 8:00, снідаю, беру Террочку (бультер’єриха увесь цей час сидить на колінах у Ганни), і хвилин 20 ми йдемо сюди. Ранкове тренування триває десь хвилин 40. Там переважно функціональна робота. Потім йду додому відпочиваю, і ввечері знову на тренування. Тут час вже різний, залежно від дня тижня.
— Ти з підліткового віку більшість часу віддаєш боксу. Готовий побитися об заклад, що ті хто тебе оточують неодноразово тобі заважали?
— Я почала займатися у 13 років, і це все випало на перехідний вік. Ти сам знаєш, як іноді у підлітків у цей час складаються стосунки з батьками. Бували сутички, які психологічно мене «розгойдували» і це звісно впливало і на бокс. Бували суперечки і з тренером. Іноді приходила миритися з великим пакетом мандаринів (сміється).
— Батьки були проти боксу?
— Не те щоб проти, але ставилися не надто серйозно. Мама могла сказати щось типу «та що там той бокс?».
— Ти напевно думала: «Блін, я тут займаюся серйозною справою, а батьки вічно втручаються».
— Ну, частково так і було. Мама ж не бачила, як я пашу. Порозумітися допоміг знову ж тренер.
— Як це було? Був якийсь поворотний момент?
— Спочатку я серйозно поговорила з мамою, потім правильні слова знайшов тренер. Так і порозумілися.
«На пляжі довелося втихомирювати любителя нецензурщини»
— Ганно, всі тренери у бойових видах спорту вчать своїх спортсменів не битися на вулиці, проте бувають різні випадки. Тобі доводилося битися на вулиці?
— Звісно бувало. Були шкільні конфлікти, таке. Я завжди лише захищалася, і ніколи не била нікого по обличчю. Навіщо, якщо є живіт (сміється). Але це бувало не часто.
— У школі діти можуть битися хоч щодня, а у дорослому житті?
— Так, були випадки.
— Розкажи.
— У нас в Горішніх Плавнях є канал, де ми влітку купаємося. Ми з молодшим братом пішли поплавати. Мені було 18 років Там були двоє чоловіків, один з яких гучно матюкався. Я зробила йому зауваження, мовляв, тут дитина і т. д. Він у відповідь вкрив мене триповерховим матом. Я кажу: «Вибачте, мені неприємно». У відповідь: «Та мені по***, що тобі неприємно». Він виходив з води, і я провела йому прямий у бороду. Чоловік впав, хотів на мене кинутися, але його товариш який був з ним його заспокоїв і вибачився за свого друга. Різні люди бувають, і різні випадки. На щастя це подіяло. Взагалі, битися з чоловіками, особливо, з важчими і сильнішими — абсолютно безглузда справа.
— Чи були якість сутички за які тобі потім було соромно?
— Насправді ні. Я дуже мирна людина, і застосовую силу лише захищаючись. Шукають пригод зазвичай хлопці-боксери. От ті б’ються часто. Деякі юні боксери, борці можуть причепитися до людини, яка просто зачепила їх плечем. Хоча такі не всі, все залежить від людини.
«Японських і китайських боксерок я називаю ніндзя»
— Повернемося до спорту. Ти вже задувала про Чемпіонат України, де ти перемогла. А свій перший міжнародний старт пам’ятаєш?
— Звісно. Це взагалі історична подія — то був перший в історії Чемпіонат Світу серед юніорок. Змагання проходили в Анталії. У півфіналі я зійшлася з індускою. При цьому рефері був з Індії, і головна суддя змагань була теж з Індії. Ми на відео потім бачили, що вона перед боєм обійшла навколо рингу. Судді до мене чіплялися з різних приводів — там судді не подобається, що в мене хвостик виглядає на 5 см, там незрозумілий нокдаун. Ми багато разів переглядали бій, аналізували, і дійшли висновку, що мене засудили. Втім це було зрозуміло ще на ринзі. Ну і організація вразила. Умови проживання, харчування — все на дуже високому рівні.
— Був дисонанс після українських змагань?
— Звісно. Уяви, купа реклами, повний стадіон людей. А це ж лише юніорки.
— Яка нація найсильніша в жіночому боксі? Крім України, звісно.
— У кожної нації є свої чемпіони. Мені імпонують Казахстан, Росія та США. Ну а якщо судити по останньому Чемпіонату Світу, то вразив Китай.
— Яка дивина 🙂
— Так, вони цікаві. Я називаю їх ніндзя — китаянок, японок, спортсменок з Тайбея. Вони всі маленькі, іноді не надто технічні, але дуже швидкі.
— Як боротися проти ніндзя?
— Ну ось на ЧС-2018 я у фіналі боксувала з японкою Мадокою Вада. Було дуже цікаво, вона чутлива, рухлива з цікавою манерою. Відповідно, й мені було цікаво.
— Можна сказати, що це був ще й інтелектуальний поєдинок?
— Так. Коли вона працювала на лапах, я помітила деякі комбінації. Помітила, що вона не б’є по животу, в той час як я завжди працюю по корпусу. І тут вона бере і в моїй же манері б’є мене по животу. Овва, а це вже цікаво. Вже доводиться імпровізувати. Ну в другому раунді я «повернула» боржок, а у третьому раунді вже «розкатала». Напевно у фіналі таких емоцій не було, як після цього.
— Фінальний бій проти Марі Ком запам’ятався не лише боксом, а й якраз твоїми емоціями. Ти просто вибухала.
— Я дуже люблю коли на бої приходять люди, дивляться на нас і отримують задоволення. За рахунок цього я так і поводжуся.
— Це навмисно, чи тебе просто пре?
— Ні, мене дійсно несе. Це ж так круто, коли люди прийшли на тебе подивитися. Ти маєш радіти. Моя суперниця у фіналі Мері Ком — справжній кумир в Індії. У неї була неймовірна підтримка, і мене це теж заводило. Вони так кричали. Я підняла великий палець догори і дякувала їм. Вони мені сподобалися. Знаєш, в Індії люди живуть не в найкращих умовах, багато сміття, все дуже важко. І навіть представники нижчих каст були на боях і щиро вболівали, посміхалися до вух. Після того як я з нею відбоксувала, я теж стала для індусів легендою. Потім в аеропорту, і в місті мене впізнавали і говорили: «О, це ти билася з Марі Ком».
— Після Чемпіонату Світу і ти, і твій тренер, знову говорили, про неоднозначне суддівство у фіналі. Що було не так? Розкажи так, щоб навіть ті хто нічого не розуміє, побачили несправедливість.
— Дівчата зі збірної, які прийшли за мене вболівати, розповідали, що ще за півгодини до поєдинку, організатори вивісили прапор Індії на перше місце, а України — на друге. Коли ж ті хто цим займався, побачили, що за ними спостерігають і навіть фотографують, то прапори швидко спустили. Двоє суддів віддали другий і третій раунди мені. Плюс тренери інших збірних команд підходили і говорили: «Ань, ти перемогла». Це професіонали і їх думці я довіряю. Та й Олександр Євгенович переглянувши поєдинок кілька разів, теж сказав, що я його виграла, пояснивши при цьому, в яких епізодах я таки поступалася. Він лестити точно не буде. Його думці я довіряю беззаперечно.
— Горішні Плавні маленьке місто, напевно після того як ти виборола «срібло» Чемпіонату Світу, тебе почали впізнавати на вулицях?
— Так. Підходили, говорили «Ти молодець». Але часто виявлялося, що люди не бачили жодного мого бою (сміється). Я завжди дякую. А от коли натрапляю на людину, яка ще й бачила як я боксую, то вже починали спілкуватися.
— А за межами Горішніх Плавнів?
— Ні, в курсі лише ті хто якось дотичний до боксу.
— Ти колись обмовлялася, що вільний від тренувань час можеш провести за книгою. Три кращих автори прямо зараз?
— Ошо, Іван Єфремов і брати Стругацькі. А взагалі більше читаю прикладну літературу. Зараз наприклад читаю книгу про бультер’єрів.
— Як з’явилася любов до цієї породи?
— Ой (сміється), побачила документальний фільм про них, та й загорілася. У них дуже хороший характер. Подивися, увесь час поки ми спілкуємося, Терра лежить на мені як кішка. Не кожна собака так зможе. Згадай, як ти зайшов до кімнати, вона тут же до тебе потягнулася. Вони великі добряки.
— Ну і наостанок кілька запитань від Пруста-Познера*
— Давай спробуємо.
— Що для тебе справжнє щастя?
— Мабуть, відповім банально, але щастя це коли всі близькі здорові.
— А що таке справжнє нещастя?
— Смерть близької людини.
— Яку рису ти найбільше цінуєш у чоловікові?
— Мужність, харизму, людяність. Важко назвати щось одне.
— А в жінці?
— Здатність зацікавити.
— Яку рису ти найбільше НЕ любиш в собі?
— Метушливість і дратівливість. Я іноді можу зробити з мухи слона.
— Яку ваду ти легше за все прощаєш іншим?
— Необдумані вчинки.
— Опинившись перед Богом, що ти йому скажеш?
— Якщо це ти, і ти дійсно існуєш, дякую за все.
За матеріалами: Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина Спорт»
ЗАЛИШИТИ Коментар