Прес-служба ФБУ розпочинає серію матеріалів, у яких ми будемо знайомити читачів із старожилами рингу, олдскульними майстрами та легендами вітчизняного боксу.
Старший тренер збірної України серед юніорів Олег Кудінов має що розказати своїм юним підопічним – майстер спорту міжнародного класу (1993), срібний призер Кубка світу (Чонґ-Інґ – Китай, 1998), багаторазовий переможець першостей України (1991–93) та міжнародних турнірів (Галле – Німеччина, 1993; Копенгаґен – Данія, 1998). У 2000-2003 роках провів на професійному рингу 13 боїв, і в усіх виграв.
Про виступи в боксі, сьогоднішнє сприйняття спорту та власний шлях у ньому Олег Борисович розповів нам у рамках циклу матеріалів, присвячених видатним особистостям вітчизняного рингу.
«У боксі я вже більше трьох десятиліть»
– Олег Борисович, пригадуємо публікації в спортивній пресі 90-х – ваше прізвище там часто фігурувало в переліку найбільш перспективних і майстерних бійців. Скільки років стажу у вас у боксі? Пригадуєте свої перші кроки в спорті?
– Давайте пригадувати. Свою першу грамоту за хорошу фізичну підготовку на змаганнях я отримав у 1986 році. Боксом я займаюся з 1985 року, з десяти років. Зараз мені уже виповнилося 44, виходить, я у боксі вже 34 роки.
– Маріуполь, дійсно, велике боксерське місто, звідки вийшло немало авторитетних боксерів. Хто були ваші перші тренери, з яких професійних секцій починали?
– Першим тренером був Віктор Григорович Трандафілов. Його вже немає в живих, царство небесне. Після Трандафілова моїм тренером був Володимир Леонідович Дворцов, це був тренер збірної, який возив її на Олімпіаду в Атланту 1996 року. Він багато чому мене навчив. Коли я прийшов у Палац спорту «Спартак» в Маріуполі, там старшим тренером був Володимир Васильович Кленін, саме з ним я почав досягати вершин у боксі. Це три головні тренери, які робили з мене боксера, я чимало у них перейняв. Тепер усьому, чого сам навчився, навчаю молодші покоління.
– Ви представляли спортивний клуб «Азов». Це була велика гордість – боксувати за рідне місто?
– Туди я потрапив разом із Дворцовим. Безперечно, приємно було виходити на ринг і знати, що тебе підтримує рідне місто. Пізніше, коли вийшов на міжнародний ринг, також відчував відповідальність, адже представляв країну.
Тоді в «Азові» головним тренером був Сергій Олександрович Царьов, зараз він уже не займається тренерською діяльністю. Він також брав участь у моєму становленні як боксера. В цьому клубі я займався близько 5 років і досяг свого першого спортивного результату – я став чемпіоном Європи серед молоді у 1993, виконавши норматив майстра спорту міжнародного класу.
«Не міг навіть уявити, що можу програти чемпіонат Європи»
– Розкажіть про той турнір. Зовсім молода держава, авторитету як такого не було, судді «підтискали»… Як вдалося так добре виступити?
– Я був готовий до всього, адже до тих змагань ми готувалися дуже відповідально, знали, що, так би мовити, ніхто нас не чекає й треба все своєю роботою доводити. На той момент я ще був «молодіжником», мені було 17, а я вже брав участь у дорослих турнірах, таких як у німецькому Галле (це дуже сильний турнір класу «А»), в Норвегії, також у нашому, місцевому, представницькому турнірі пам’яті Макара Мазая, який я виграв.
Тобто, підготовка у мене була сильна, і я не міг навіть уявити, що можу програти цей чемпіонат. Я уже себе бачив чемпіоном, тому все для цього робив. Постійно згадую той важкий бій у півфіналі з французом, за результатами двох раундів я програвав… Тоді до мене підійшов мій тренер, Дворцов, і сказав, що стільки було роботи зроблено, стільки всього було пройдено, що я не можу отак взяти і програти незрозуміло кому. І я вийшов на ринг з такою впевненістю у собі, що суперник видався мені не рівнею. Тож я у третьому раунді його нокаутував, закінчили бій достроково. У фіналі я вже боксував зі слабшим суперником – представником Німеччини, виграв у нього і став чемпіоном Європи.
– Невже фінал вийшов менш важким для вас, ніж попередня стадія?
– Річ у тім, що я до цього з ним вже зустрічався, програв йому. Але програв несправедливо, адже бій був у Німеччині, і судді були німцями. Але я вже вивчив цього боксера, дізнався його слабкі сторони, тож я виходив на фінальний бій з великою впевненістю, що переможу. Так і сталося. Ті змагання мені запам’яталися тільки півфінальним боєм. Він справді міг змінити мою боксерську долю. Або чемпіон Європи, або призер, а це зовсім різні речі.
– Ви застали і радянський чемпіонат, і брали участь у перших чемпіонатах України. Була різниця у класі між ними чи все-таки українська школа витримувала цей клас і була конкуренція і серйозна боротьба?
– Українська школа завжди була сильною, вона і зараз сильна. Підтвердженням цьому є і Ломаченко, і Усик, і нове покоління на чолі з Хижняком… На європейських турнірах нас представлятиме сильна команда. Навіть у Радянському Союзі український бокс був одним із лідерів.
Ви раніше запитували, хто для мене був прикладом. Так от. Це маріупольський боксер Євген Васильович Зиков, зараз він віце-президент Федерації боксу Маріуполя. Я завжди на нього рівнявся, хотів досягти таких самих результатів, дивився його бої… Це була така маленька іскра, яка мене запалила. Тоді він був моїм кумиром, а тепер він мій друг. Ми часто спілкуємося, дзвонимо один одному.
І у нас, в Україні, багато великих боксерів старшого покоління. Ми до них ставилися з великою повагою. Можливо, саме тому, знаючи, що у нас така школа, і ми свої медалі завойовували, і ті, хто виходив на ринг після нас.
«Боксував за клуб Леннокса Льюїса, пішов із профі-рингу непереможним»
– Ви стали срібним призером Кубка світу у 1998 році, тоді ж виграли престижний турнір у Копенгагені. Як вважаєте, одразу після того треба було виходити у професіонали?
– Важко сказати, в який момент краще піти у професіонали. Я пішов у 1999 році, значить, так мало статися, так повинен був скластися мій спортивний шлях. У 1998 році ще не було ніяких пропозицій, тоді, мабуть, було рано іти. Як сталося, так сталося.
– У вас унікальний рекорд на професіональному рівні – фактично виграні усі бої, абсолютна більшість нокаутом. Чого не вистачило для прориву в Америку? Тоді не було такого хорошого «промоушену», який міг би допомогти вийти на такий рівень?
– Гадаю, що саме в цьому справа. Не було такого менеджера, промоутера. Чому у мене так кар’єра закінчилася? Тому що розпався клуб, а ми тоді були у клубі Леннокса Льюїса. Дія контракту, який у мене з ними був, закінчилася. Більше цікавих пропозицій не було, тому я вирішив, що бокс для мене закінчився, пора зайнятися тренерською роботою.
– Вам випало боксувати з дуже серйозними боксерами. Я пам’ятаю, як говорили про великі перспективи Ліроя Оуенса, амбітного дебютанта Майкла Холса, у якого не було жодної поразки – а ви їх перемагали, причому, у вас усі бої були потужними, виграними або достроково, або за одноголосним рішенням суддів. Хто найбільше запам’ятався на професіональному рингу і який бій відзначите як такий зразковий, про який приємно згадувати?
– Чесно кажучи, не хотів би виділяти. Для мене кожен бій був особливим, яким би не був суперник, я завжди налаштовувався на перемогу. Я ж усі бої на профі-рингу проводив за кордоном – у Великобританії, Польщі. Тому не могло бути й мови про якусь браваду, недооцінку. Знав, що треба боксувати й перемагати, відбування номеру – не варіант. Напевно, завдяки цьому вдалося завершити професійну кар’єру непереможеним.
– Є велика різниця між професіональним боксом і аматорським, починаючи з зовнішніх атрибутів (там грається у шлемі, там без, там своя система раундів, там своя тощо). Який вам бокс подобається більше – аматорський чи професіональний?
– Мені подобається просто бокс. Не можу розділяти аматорський і професіональний. Це все бокс, ті ж правила. Діло хіба що в раундах: у аматорському їх три, а в професіональному може бути до дванадцяти. І, звісно ж, більш відповідальна і важка підготовка – у професіональному боксі. Я не боксував дванадцять раундів, але знаю, як готуються хлопці, наскільки у них виснажливі і важкі тренування. Аматорський бокс важкий, але професіональний – у десятки разів важчий. Але, якщо нема школи аматорського боксу, як тоді виступати на цьому рівні?
«Слідом за сучасними перемогами прийдуть нові»
– Яким боксером був Олег Кудінов? Які у нього сильні сторони?
– Я виступав у категорії 71 кг. Був, як-то кажуть, гравцем – «ігровиком». Мені подобався бокс, у якому можна обманути, знайти слабкі сторони, взяти не силою, а розумом, технікою.
– Говорять, що бокс – це шахи на ногах.
– Цілком згідний. Це ті ж шахи. У якийсь момент треба передбачити наступний хід суперника, провести якусь комбінацію…
– Як ви ставитеся до новомодного MMA?
– Не підтримую, не подобається. Я лише за бокс, а от кікбоксинг, MMA, ще якісь різновиди мені не до душі. Не скажу, що це погано, але для мене існує лише бокс.
– Флойд Мейвезер показав, що все-таки людина, яка вміє прорахувати бій, дасть відсіч людині з інших бойових дисциплін. Ви дуже рано почали тренерську кар’єру, вже з 2004 року ви почали готувати боксерів у СДЮШОР «Спартак», Маріуполь. Правильно?
– Насправді, почав навіть раніше – ще з 2002 року. Був таким собі граючим тренером. Я ще сам старався боксувати, були надії, що з’явиться ще якийсь контракт. Намагався поєднувати тренування, ділився досвідом. Мені була цікава тренерська робота – вона дозволяє розвинути в підопічних талант, показати їм, як можна працювати й вдосконалюватися.
– А з ким з наших або зарубіжних боксерів доводилося спарингувати?
– Я спарингувався зі знаменитим земляком Олександром Гуровим, хоча у нас були різні вагові категорії. На той час спаринг партнера було важко знайти, а він був діючим чемпіоном, з ним було цікаво працювати, перейняти якийсь досвід. Так що ми провели кілька тренувань. Я йому поступався вагою, але, може, в чомусь іншому і мав перевагу. Це був колосальний досвід.
– Для вас як для тренера що було найважчим у перших роках роботи? Перейти на новий ритм роботи, навчитися пояснювати людям те, що ти уже вмієш, а вони ще ні?
– Найважче було переконати, що я вмію не лише боксувати, а й чомусь новому навчити. Я хотів, щоб у мене повірили старші тренери, зрозуміли, що я не просто «корчу розумника», що від моїх тренувань теж може бути результат. У нас був такий момент з Володимиром Васильовичем Кленіним, я його запитав, чи можу я підготувати хлопців… Дехто з них згодом став майстрами спорту, наприклад, Марк Зіновкін, Сергій Веселов… Тоді вони ще були юними боксерами і готувалися до дорослого турніру пам’яті Макара Мазая. Вони доволі успішно виступили, стали чемпіонами. Напевно, це і був той момент, коли інші повірили, що я можу чомусь навчити.
– Знаю, що зараз ви в Ірпені Київської області працюєте.
– Так. Я вже п’ять років живу в Ірпені (Київська область), розвиваю тут бокс. У нас уже є маленькі досягнення: два призери чемпіонату Європи серед школярів. Спершу виграли чемпіонат України серед школярів, а минулого року призерами чемпіонату Європи.
– Зараз є більше можливостей, тому що з’явилося більше промоутерів, є чітка система турнірів, де можна пройти від самого початку і ти весь час на виду, за тобою слідкують… До якого рівня сьогодні можуть дорости нинішні українські боксери? Чи золоте покоління, яке зараз вийшло, не перекриє дорогу іншим чи всім вистачить місця «зверху»?
– Гадаю, місця вистачить усім. Кожен може досягти високих результатів. Більше того, успіхи Ломаченка, Усика, Гвоздика та інших наших чемпіонів – вони мають такий вплив на український бокс, що збільшується інтерес до спорту, більше дітей хочуть себе проявити, а за масовістю обов’язково прийдуть нові перемоги. У нас ще є потенціал, ми можемо виступати ще краще. У нас ще будуть чемпіони світу, олімпійські чемпіони, я в цьому певен.
ЗАЛИШИТИ Коментар