Нашим співрозмовником став миколаєвець Олександр Ключко. Колись він домінував на українському ринзі, двічі вигравав бронзові медалі чемпіонатів Європи. Сьогодні він вчить перемагати інших спортсменів.
«Таких емоцій, як на Олімпіаді, більше ніде не переживав»
– Вам в дитинстві часто доводилося битися?
– Я завжди сам по собі був дуже добрий, маленький, з легкою вагою, а доброту постійно сприймали за слабкість. Буває, що відповідаєш людині спокійно, а вона починає хамити і грубити. Я таке не прощаю, тому битися доводилося часто. Навіть якщо на мене зараз подивитися, ніхто не скаже, що я 20 років займався боксом і провів більше 300 боїв на рингу. Наразі історія продовжується.
– Що Ви маєте на увазі?
– Теж доброту за слабкість приймають, а потім їх відкачують. Часи зараз смутні і багато хто розуміє тільки позицію сили, а по-хорошому – не завжди. А так взагалі я хлопець не конфліктний.
– Чим займаєтеся після завершення кар’єри у Національній збірній?
– У мене прекрасна сім’я, народився другий син. Старшому 10 років, а малому 3 рочки тільки буде. Треную свого сина, а також індивідуально хлопців, які просять допомогти. 20 грудня їздили з ним на змагання, де він посів перше місце. За тиждень до цього також їздили на турнір, який став для нього дебютним, і він посів перше місце.
– Що за змагання?
– Якийсь відкритий турнір в Олешках, Херсонська область. В ньому брало участь 280 учасників з різних міст. Я дуже задоволений його виступом.
– Молодший теж стане боксером?
– Ну а як же? Буде третій і теж стане боксером (посміхається). Ну це жартома, але подивимось як воно буде. Старший хоче побити усі татові рекорди і втілити у життя мою мрію – виграти олімпійське золото.
– Вам вдалося побоксувати на чемпіонатах Європи, світу, Олімпіаді. Яка різниця між цими усіма змаганнями і які їхні особливості?
– На такі змагання завжди приїжджають найсильніші. Особливо нічого в пам’яті не відклалося. Все як зазвичай – приїжджаєш і робиш свою роботу, намагаєшся перемогти.
Я завжди був патріотичним і коли налаштовувався на бій, то в першу чергу думав про те, щоб перемогла країна, команда в загальному заліку, а уже потім про те, щоб у рідного міста була медаль, і про батьків. Постійно так налаштовувався. Мені ж вдалося виграти і чимало престижних турнірів класу А.
Зрозуміло, що в організаційному плані найсерйозніший рівень на Олімпіаді – там все класно. Дуже приємно, коли ти приїжджаєш першим номером і тобі дають все – екіпірують, проводять вітамінізацію, постійно позитив. Нам на команду виділили цілий будинок в олімпійському містечку. Ми всі дружно жили і ходили вболівати один за одного. Коли ми виходили на стадіон на церемонії відкриття Олімпіади, то глядачі так кричали, що аж відчував їхню енергію і у мене від цього мурахи по тілу бігали. Таких відчуттів я ще ніде не переживав.
Відбір на саму Олімпіаду теж дуже серйозний і підготовка не звичайна, бо одразу інший настрій і відповідальність. Я ж іще відбирався не просто – на чемпіонаті світу у США програв другий бій. Мені прооперували меніск, а я вже через місяць після операції був на цьому ліцензійному турнірі. До речі, перший бій виграв у китайця Ху Ціна (26:13 – при. ред.), з яким мене «прихопили» на Олімпіаді. Я ще коли туди їхав, мені заслужений майстер спорту Олег Машкін казав, мовляв, подивишся яке суддівство буде. Я йому й відповів, що не може такого бути – це ж Олімпіада. Після першого ж бою з китайцем я його слова весь час згадував.
– А що ж запам’яталося з європейських і світових форумів?
– Запам’яталося нечесне суддівство. Я часто потрапляв під такі підкилимні ігри. Побував десь на 10 чемпіонатах Європи і світу – приїжджав туди просто як на турнір, щоб робити свою роботу.
«Ні в кого не було таких цікавих тренувань, як у Анатолія Ломаченка»
– Ви домінували в чемпіонатах України і у фіналах 5 разів перемагали Івана Редкача, який незабаром проведе бій за статус обов’язкового претендента на пояс WBC.
– Так, він молодець по-своєму. Поїхав звідси, бо я його тут не пропускав і зачепився в Штатах. І з В’ячеславом Кісліциним рази 3 боксував, і стільки ж з Володимиром Матвійчуков. Постійно траплялося, що Матвійчук чи Кісліцин у півфіналі, а Редкач у фіналі.
А 2011 року у фінальному матчі з Богданом Шелестюком я знявся. Було перенавантаження від великої кількості тренувань і боїв. Під час поєдинку мені стало погано – ноги і руки ватні, пішли коліки, почав задихатися, бо збилося дихання. Розповів про це тренеру і він мене зняв після другого раунду.
– Ви в збірній перетиналися з Василем і Анатолієм Ломаченками. Розкажіть про цей досвід.
– Я з ними 7 років працював, бо ми разом готувалися на Пекін і на Лондон. Таких цікавих тренувань, як у Анатолія Ломаченка не було ні в кого. Він постійно все змінював. Я набрався досвіду, зрозумів, що потрібно робити і як перемагати. Я зараз в цьому плані і рухаюсь.
– Що ж в тих тренуваннях було такого особливого?
– По-перше, вони постійно змінювалися і усі вправи були різні. По-друге, зовсім інше психологічне налаштування. Василь сам по собі талановитий і працелюбний, а це два важливі моменти.
Насправді формула успіху проста – повинна бути мета, працелюбність і дисципліна. Якщо ти витримуєш ці три позиції, результат гарантований. Вітамінізація, масажі, правильне харчування – боксер повинен розвиватися не тільки у боксі. Чим ти більш різносторонній – тим сильніший. Чому Василь такий різноплановий? Тому що він розвиває усе, а не тільки бокс. Ти повинен бути найкращим в усьому, а для цього треба виконувати багато різної роботи.
Я працюю в цьому напрямку і мені подобається те, що виходить. Хоча, з іншого боку, буває таке, що береш спортсмена і у нього нічого не виходить, що з ним не роби. Тому треба, щоб зерно потрапило у правильний ґрунт, добре його пророщувати, окультурювати, слідкувати. Тоді буде і хороший врожай.
– Чому ви так і не перейшли в професіонали?
– Тому що пішов на третю Олімпіаду 2012 року у Лондоні. У Миколаєва немає олімпійської медалі і я дуже сильно її хотів виграти. Я на ті Олімпійські ігри не потрапив, а мені вже було 28 років. Рік туди-сюди, поки відпочив, почав шукати варіанти і вже виповнилося 29. А в такому віці ти вже не сильно цікавий комусь. Мені треба було після пекінської Олімпіади в 24 роки, тобто у самому розквіті, йти в професіонали.
Хоча, чесно кажучи, вважаю, що мій пік припав на період 28-30 років. У 30 років я його відчув – потужність, сила, швидкість, мислення. От я був на піку, а контрактів нема, боїв нема…
Мене запросили в Київ на перегляд в «Elite Boxing Promotion». Я приїхав з вагою 63,5 кг. Дуже впевнено виграв бій у хлопця, який мав за плечами 8-9 боїв. Розбив його в усіх чотирьох раундах. Вони сказали, що їм все сподобалося, але їх цікавить вага 61 кг. Я сказав, що не буду опускатися в цю категорію, а хочу боксувати зі своєю вагою. Вони й відповіли, що у них вже є Віктор Постол. Я казав, що готовий піти і другим, тим паче, що у збірній на тренуваннях ми постійно спарингувалися. Проте у мене з ними так і не склалися ділові стосунки.
Потім я хотів піти в «Українські отамани». В перший рік їхнього існування мої хлопці до них приєдналися, а я не пішов, бо тоді першою ваговою категорією був 61 кг, а потім одразу 73 кг. Я важив 66 кг і не захотів їх зганяти. У другому сезоні з’явилася моя вага і я вирішив спробувати власні сили. Мене запросили на турнір і сказали, що якщо їм усе сподобається, то візьмуть в команду. Я почав тренуватися, але потім передумав, бо з’явилася сім’я, син і треба було цим займатися, мав постійну роботу. Ось так я і пролетів повз професіонали.
– Ви ж потім стали спаринг-партнером Постола перед його боєм з ДеМаркусом Корлі. Віктор був в поряку?
– Я себе відчув в порядку, а як він – не знаю (сміється). Постол готувався до бою шульга з шульгою і мене запросили спарингуватися. Нас правда було троє. Ми проводили по 2-3 раунди і мінялися. Порухалися, попрацювали – я собою залишився задоволеним. Поїхав туди без підготовки. Мені подзвонили за тиждень, от я тільки ці дні і тренувався. Якраз в Київ треба було, от під шумок і з’їздив (посміхається). Мені дуже сподобалося, але потім знову з головою поринув у роботу. Я і зараз спарингуюся – тричі на день в залі з тими хлопцями, яких індивідуально треную. І з сином теж спарингуюся.
«Я б в своїй кар’єрі все робив по-іншому»
– Найбільш дивний зал, де довелося боксувати?
– На чемпіонаті світу 2002 року серед юніорів на Кубі. Зал був збитий з дошок, фанери і шиферу, а на стінах висіли якісь колеса і мішки з піском – це було сильно (посміхається). Там було дуже бідно і навіть за футболку билися. Отримав море вражень – мені тоді було 18 років. Я на ньому посів п’яте місце. Перші два бої виграв явно, а в третьому з кубинцем Еудженіо Фонсекою перемогу не присудили. Вони ще перед стартом чемпіонату світу сказали, що у них буде 12 медалей і півфінали нікому не віддавали. Я й у Фонсеки виграв, але нахабно не віддавали.
І після Олімпіади на Європі в Англії 2008 року я виграв у ірландця Роса Хікі, але теж не віддали перемогу. Ми на тому чемпіонаті Європи з 4 золотими нагородами стали першою командою. Постійно мені не щастило в цьому плані. Всі про це знали і говорили, але виходило, що нахабо «відривали» голову. А на п’єдесталах стояли ті, у кого я вигравав. У срібного призера чемпіонату Європи білоруса Вазген Сафарянца (24:9 – прим. ред.) і француза Дауда Сов (21:10 – прим. ред.), що завоював срібні нагороди Олімпіади, я вигравав у кваліфікації на Олімпійські ігри.
– В аматорах взагалі можна було нормально заробити?
– Можна. У нас був дуже сильний спортивний клуб «Миколаїв». Керівництво клубу нам постійно наголошувало, що чемпіон Європи чи світу отримає солідну винагороду. Наш клуб 4 чи 5 років поспіль посідав перше командне місце у чемпіонаті України. Мені здається, що цей рекорд досі тримається. Президент клубу Олег Миколайович Богомаз нас одягав, обував, ми усюди їздили, у всіх були хороші зарплати. У клубі культивували бокс, кікбоксинг, боротьбу, тайський бокс і т.д. Наша команда по кікбоксингу теж 5 чи 7 років поспіль була найкращою.
– А як щодо виплат від держави?
– Ну там невеликі суми були. Основна надія була на керівництво клубу в особі Богомаза. Він багатьом хлопцям подарував квартири і машини.
– Якщо ви подивитеся на свою кар’єру очима тренера, то що скажете?
– Я б все робив по-іншому – та ж дисципліна і ще купа моментів. Тренер повинен був це проконтролювати, спрямовувати в правильному напрямку. Зрозуміло, що я стомився, і казав йому, що нічого не хочу, все набридло. А треба було просто піти на рік і відпочити. Повинен бути активний відпочинок, розмаїття в тренуваннях. Один бокс набридає – я ж ним 20 років займався. А коли ти плаваєш, граєш у футбол, то все розвивається і ти бачиш, що стаєш сильнішим.
– Вам зустрічалися боксери-труси?
– Є деякі боксери, яких жорстко підтискаєш і вони психологічно «ламаються», але так і треба робити. От до мене приходив хлопець тренуватися. Я на нього замахуюсь і кажу, щоб не відвертався, а він просто не може цього не робити. Наношу удар і він навіть дивитися не може, а б’є дуже добре – жорстко. Я йому сказав: «Тобі треба не битися, а бити один раз». Ну і як це можна назвати?
– Що змінилося в Миколаєві з боксом з того часу, як ви почали ним займатися?
– У нас зараз конкретний занепад. Лише в останні два роки тут все трохи заворушилось. У нас є 3-4 здібних малюки, а дорослих юніорів взагалі немає. І фінансування немає. Зараз з’явилися молоді хлопці. Але потрібно шукати кошти – тренерам повинні зробити нормальні зарплати, треба обкатувати боксерів, робити вітамінізацію, екіпірувати. Треба допомагати і стимулювати спортсменів.
У нас 14-річний боксер став другим на Європі і я з хлопцями зробив йому подарунок на День святого Миколая. Ми купили йому американські рукавички, шолом, бандаж, бинти. Відзначили, щоб простимулювати до подальшої роботи. І про тренера теж не забули.
– За ким із українських боксерів слідкуєте?
– Намагаюся дивитися усіх наших хлопців, принаймні Дерев’янченка, Ломаченка, Усика. У нас тут є фан-клуб Дерев’янченка і ми всі збираємося на групові перегляди його боїв.
– Який бій очікуєте найбільше, як уболівальник?
– Мені Василь дуже подобається, бо він технічний. Я ж з ним спарингувався. Ми два лідери і постійно рубалися. У нього вага була 57 кг, а у мене – 60 кг, а на лондонську Олімпіаду він мав 60 кг, а я – 64 кг. З ним було цікаво.
– Він у наступному поєдинку буде зустрічатися з Теофімо Лопесом. Який ваш прогноз на цей бій?
– Василь у нього виграє – це я точно знаю. Я з ним тренувався і його зупинити нереально. Він стільки роботи виконує, що вони і близько стільки не роблять. Чому він найсильніший? Тому що завжди треба робити більше за всіх і тоді ти будеш сильнішим за інших.
Так, Лопес сильний жорсткий, швидкий, але і чутливий. Це він Коммі зловив, а Василя можна так і не зловити. Ломаченко – «глухий»: у нього руки постійно зібрані, б’є чітко, вузенько і все у нього перекрито. Василь на ногах буде розтягувати і задавати темп: як завжди, чотири раунди, щоб відчути бій і після цього почне задавати темп. А коли він задає темп, то починає закручувати. Вперед-назад, вліво-вправо – це у нього чотири рухи і постійно закручує, а ще наносить багато швидких та сильних ударів. І корпус, і все інше у нього добре розвинене. Він захищається швидше за всіх – ноги відходять, зміщується. Василь все робить за рахунок фізичної сили, бо таку роботу можна виконувати тільки за її рахунок. От він і тренується багато, щоб бути фізично сильним. Його ніхто не може перемогти, бо він різносторонній і усюди встигає. Він лідер в усьому.
ЗАЛИШИТИ Коментар