Великий ентузіаст, що безмежно відданий улюбленій справі, один з першовідкривачів розвитку жіночого боксу в Україні, Микола Петрович Хаджиогло підготував чимало відомих спортсменів і спортсменок. Відомий миколаївський тренер, який продовжує активно працювати на ниві боксу розповів нам про свій трудовий шлях, зародження жіночого боксу в Україні, чемпіонат Європи у Миколаєві, і подальші плани з розвитку нашого виду спорту на своїй малій Батьківщині.
«Розумів, що для високих результатів у жіночому боксі треба здобувати міжнародний авторитет»
– Ви займалися боксом під керівництвом Олега Григор’єва, але в секцію Вас взяли, як нам відомо, не з першого разу. Це не відбило бажання повернутися в зал вдруге?
– Коли я спочатку прийшов до Олега Прокоповича, то він сказав, що я замалий і щоб повернувся наступного року. Я вступив в дитячу флотилію, закінчив її, і вже після цього до нього повернувся. Тоді були такі часи, коли тебе скеровували друзі. У нас були переважно футболісти і боксери, трошки гребців. Більшість моїх близьких друзів займалася у Олега Прокоповича і я став боксером. Це було у 8 класі.
– Чи вдалося досягти якихось вагомих результатів у боксерській кар’єрі?
– Великих досягнень не було, але був чемпіоном УРСР серед спортивних товариств «Буревісник», призером всесоюзних турнірів. Займався боксом і в армії. Я служив у Бобруйську і перед чемпіонатом Збройних сил СРСР ми тренувалися у залі під керівництвом Леоніда Аксельрода. Після інституту я відслужив всього рік. Повернувся додому і 1975 року одразу почав працювати тренером.
– Як це сталося?
– Володимир Георгійович Чечер тренував в інституті і сказав, щоб коли я повернувся з армії, прийшов до нього і він допоможе з працевлаштуванням. Так вийшло, що в інституті місця не було, але він за сумісництвом працював в обласній раді «Динамо», і замість себе поставив туди мене. На той час там підібралася дуже солідна команда, а серед спортсменів був і Олександр Бойко. Також там працював перший тренер Іллі Ароновича Гуровича (нинішній Генеральний секретар Федерації боксу України) Віктор Новосельцев. В залі тренувалося 8 майстрів спорту – це було дуже солідно. Ілля Гурович на той час став абсолютним призером радянського Союзу, а Сергій Бондаренко – чемпіоном СРСР серед молоді, учасником чемпіонату Європи. Я там працював до 1980 року.
В той час ми дружили з Віктором Запорожцем. Він побудував спортивну школу, став її директором і запросив мене стати завучем. От ми разом з ним і працювали. В той час мій вихованець Володимир Прудкевич став призером чемпіонату УРСР серед дорослих. Після того я зосередився більше на адміністративній роботі.
У мене якраз були такі цикли, що я працював на одному місці по 5 років, а потім тягнуло щось змінювати. Після того я повністю перемкнувся на тренерську кар’єру. До кінця 1980-х років займався боксом, а зайнявся кікбоксингом, де вдалося досить успішно попрацювати. Певний час був старшим тренером збірної України з кікбоксингу, де були чемпіони Європи і світу, а також серед професіоналів. Моя учениця з кікбоксингу Анастасія Савіна стала чемпіонкою першого чемпіонату України з боксу.
– 1995 року Ви провели у Миколаєві перший неофіційний жіночий чемпіонат України. Як це все відбувалося?
– У нас в травні у Миколаєві проходив чемпіонат України з кікбоксингу і Геннадій Дворецький запропонував паралельно провести ще й чемпіонат України з боксу серед жінок. Ми його провели в 6 вагових категоріях. Серед переможниць були і такі майбутні зірки, як Лариса Березенко та Вікторія Руденко. У мене ще стався конфлікт з Ігорем Гайдамакою, мовляв як Ви могли проводити чемпіонат без участі Федерації боксу. Ці змагання промайнули доволі непомітно, бо тоді ще не було ані жіночих чемпіонатів світу, ані Європи – нічого.
– Як Ви очолили жіночу збірну України з боксу?
– З 2001 року почали проводити жіночі чемпіонати Європи. І на першу першість у Францію збірну повіз Михайло Мацих. В цій команді була моя учениця Анастасія Савіна, яка двічі ставала призеркою чемпіонатів Європи. Потім все більше моїх учениць почали завойовувати звання чемпіонок України і 2005 року я прийняв збірну.
– Чому Ви взялися саме за тренування жінок?
– Якось так вийшло. ТІ хто тренувався у мене успішно виступали і у кікбоксингу, і у боксі. Просто раніше можна було не обирати, а поєднувати ці два види спорту. А коли запропонували стати старшим тренером збірної України з боксу, то вже повністю сконцентрувався на роботі з жінками.
«Відмовився від пропозиції з Африки, бо не міг залишити своїх вихованців»
– 1995 року вас запросили працювати до Африки, але Ви не погодилися. Можете розповісти що тоді сталося?
– Мій вихованець Дмитро Панфілов був чемпіоном світу з французького боксу і ми з ним якраз були у Франції. Тоді ми літали на змагання за рахунок міжнародної федерації. Зараз вже такого немає і сама країна-учасник все оплачує. На той час у цьому виді спорту була цікава система. Чвертьфінали проводяться в якомусь місті – ми туди їдемо, боксуємо і повертаємось назад. Після повернення назад, якщо вигравали, відпочивали, і їхали в інше місто на півфінал і т.д. Це дуже травматичний вид спорту, тому в ньому не можна було проводити бої один за одним.
В той час там також були представники однієї африканської країни, на жаль, не пам’ятаю якої саме. Щось нижче від Марокко, на узбережжі. Вони подивилися на Панфілова і попросили, щоб я їх теж потренував. Ми не заперечували і потренувались разом з ними. Потім підійшов хлопець, який, здається, закінчив київський інфіз, бо трошки спілкувався російською. Він і запропонував мені стати їхнім тренером, але зробив ремарку: «Ми бідна країна і багато платити не зможемо. Не більше 3000 доларів». Чесно кажучи, мені було смішно, бо якщо я на той час отримував 50 доларів, то вже було добре.
У мене тоді підібралася дуже хороша компанія хлопців і ми були бійцями широкого профілю. Наприклад, Панфілов був чемпіоном світу з французького боксу, неодноразовим фіналістом чемпіонату світу з кікбоксингу суперважкої категорії і призером Кубка України з боксу. Ми встигали усюди. От на французькому боксі ми трохи і заробляли, бо за кожен бій платили. Тоді і зараз Українську федерацію француького боксу очолював одесит Геннадій Воловіков. Вона вже визнана нашим міністерством спорту і потихеньку розвивається.
– Чому Ви відмовились від цієї пропозиції?
– Вони то пропозицію зробили, але думок їхати у мене не було. Половина збірної України з кікбоксингу – це були мої хлопці. Я просто не міг їх залишити. І вони мені віддячили.
– Результатами?
– І результатами, і по життю. Ми досі спілкуємося. Були такі часи, коли я мав проблеми зі здоров’ям, і вони мені допомогли. Я не жалкую, що вкладав у них свій час і сили.
– Як вдалося привезти в Миколаїв жіночий чемпіонат Європи 2009 року?
– Президентом Національної Федерації кікбоксингу України тоді і зараз був Павло Орел. Він дуже своєрідний чолов’яга. Я, як головний тренер збірної з кікбоксингу, попросив у нього дозвіл висмикувати дівчат на бокс. У боксі фінансування було трохи ліпше. Так би ми вбили двох зайців, бо дівчата могли б тренуватися і виступати, а підготовка більшою мірою була б за рахунок боксу, і це б дало свої плоди.
Я отримав дозвіл, але потім сказали, що я «диверсант», бо позабирав найкращих дівчат у бокс, тих же Березенко і Руденко. Та й коли очолив жіночу збірну України з боксу, то почав переманювати багатьох тренерів з кікбоксингу. Все-таки я боксер і мені було цікавіше займатися цим видом спорту. Так вийшло, що ми до остатньо непогано розвинули інфраструктуру жіночого боксу – в Ковелі, Миколаєві, Києві, про який можна сказати, що звідти все і пішло.
Постійно їздити закордон було достатньо витратно, тому ми в Миколаєві разів 5 проводили міжнародний турнір класу А і всі серйозні спортсменки приїжджали до нас. Потім ми висунули свою кандидатуру, щоб прийняти чемпіонат Європи, і нам не відмовили. Були, звісно, певні вимоги, наприклад, зал мав вміщувати не менше 1500 глядачів, повинні були бути окремі готелі для спортсменок і суддів. До нас приїжджали представники Європейської боксерської конфедерації, які відповідали за жіночий напрямок, зі Швеції і Фінляндії. Вони підтвердили, що ми можемо провести чемпіонат Європи. Я вважаю, що ми його провели на дуже пристойному рівні.
Вже після чемпіонату Європи ми провели останні подібні змагання класу А і їх визнали найкращим турніром світу, бо в ньому взяло участь 7 чемпіонок світу. Коли ми проводили ці турніри, то почали спілкуватися з іноземними тренерами, і проводили роботу, щоб жіночий бокс став олімпійським. Ми цілеспрямовано з усіма домовлялися і олімпійський бокс таки прийняв жінок. Втім, з цього приводу можна і пожалкувати через те, що трохи образили чоловіків, забравши у них деякі категорії. Ми ж тоді про таке не думали.
– І сам цей чемпіонат став для нашої збірної найбільш врожайним, адже вдалося здобути 9 медалей.
– Тут треба розуміти, що це завдяки тому, що ми його проводили у себе. Судді до нас відносились доволі лояльно. Коли я працював зі збірною, то розумів, що треба з усіма спілкуватися, щоб були успіхи. Інколи нашим дівчатам віддавали перевагу, бо бачили, що я був головним тренером, адже ми працювали над тим, щоб мати авторитет. А вже десь перед Олімпійськими іграми 2012 року, на яких вперше був представлений жіночий бокс, я завершив свою роботу у збірній.
– Чому, на вашу думку, за два олімпійські цикли вдалося здобути лише одну ліцензію на Ігри саме Тетяні Коб?
– Тетяна взагалі є найуспішнішою нашою боксеркою. Вона ж десятиразова чемпіонка України, а зараз може вже і більше, а прийшла до нас ще новачком. Стосовно ліцензій я висловлю суто свою думку. Коли жіночий бокс був неолімпійським, то ми себе дуже пристойно відчували, бо перемагали найсильніші. Як тільки він отримав місце на Олімпіаді, почали «летіти голови». Не все вирішувалося на ринзі. На жаль.
– Які Ви виділите відмінності між жіночим і чоловічим боксом?
– Парадоксально, що коли було «кнопочне» суддівство, хлопці на той час настільки до цього пристосувалися, що чоловічий бокс трохи загубився. А жінки показували дуже пристойний бокс у тому плані, що він більш жорсткий і безкомпромісний. На нього було цікаво дивитися і працювати з ними. У жінок така суть, що про них треба піклуватись. Якщо хтось захворіє, то постійно питати чи щось треба і тому подібне. Ось ще приклад. Якщо в чоловічій збірній ти не прийдеш на сніданок чи обід, то твою порцію просто з’їдять. А дівчата завжди запитають чому вас не було, та ще й порцію в номер принесуть. Ну і загалом були більш вдячні – це відчувалося. Вони ж бачили як ми піклувалися про них. Спочатку у нас три спортсменки були у штатній команді і щось отримували, потім шість, а згодом, коли ввели штатну команду, уже всі збірниці почали заробляти і їм стало доволі вигідно займатися боксом на високому рівні. На ті кошти, що вони отримували, можна було пристойно жити.
– Зараз Ви працюєте віце-президентом Федерації боксу Миколаївської області. Як оціните теперішній рівень боксу у регіоні?
– Після того, як завершили виступати Сергій Дерев’янченко, Олександр Ключко і Віталій Волков був дуже великий спад, і мені запропонували підтягнути чоловічий бокс у нашій області. Я почав з того, що забрав своїх вихованців з кікбоксингу – Віктора Славінського, Максима Фатіча і ще деяких. Це дозволило витягнути бокс на більш-менш нормальний рівень. Але Славінський зараз у США, Фатіч, можна сказати, уже завершує кар’єру, бо він став батьком і має маленького сина. Так що треба працювати, бо ми впали дуже низько.
– Є перспективні спортсмени?
– Є пристойні боксери, але раніше у нас існував клуб боксу і були зовсім інші часи. Якось пробуємо покращувати фінансові умови. Є система: школа – спортінтернат – ЗВО, а потім або армія, або треба працювати. В ці моменти, якщо хлопець не є членом збірної України, то повинен заробляти на життя. Через це йде дуже великий відтік кадрів. Потихеньку щось робимо.
Є певні плани, але часи дуже важкі. Мабуть, у Наполеона планів було менше (посміхається). До речі, будуємо школу, а в планах є великий спорткомплекс на 2-3 тисячі глядачів. Три поверхи під школу вже зробили, залишилося її завершити, а після цього почати будівництво спорткомплексу. У нас дуже сильна школа кікбоксингу, також маємо чемпіона світу з тхеквондо, і є надії, що хлопець потрапить на Олімпіаду, багато й молодих перспективних боксерів. Так що ми плануємо створити єдину миколаївську школу єдиноборств. Головне, щоб вдалося реалізувати усе замислене.
ЗАЛИШИТИ Коментар