Наша сьогоднішня героїня — боксерка з цікавою долею. До її визнання вів тернистий шлях випробувань і страждань. Щоб досягнути успіху, вона перекреслила страшний вердикт лікарів та потайки від батьків пішла на тренування з боксу. Саме ця подія вирішила подальшу долю амбіційної та непоступливої дівчини; дівчини, яка зуміла перебороти себе і заткнути за пояс усіх, хто в неї не вірив та пророкував життя без спорту. Саме ця подія подарувала Україні талановиту боксерку Світлану Коркішко…
В інтерв’ю офіційному сайту Федерації боксу України Світлана Коркішко розповіла про невтішний вердикт лікарів, силу волі, боксерську кар’єру та роботу в тренерському таборі Ірландії
– Пані Світлано, розкажіть, як Ви стали боксеркою?
— Я стала спортсменкою наперекір обставинам. У мене вроджені вади із серцем та суглобами. В дитинстві я не відвідувала урок фізкультури — забороняли лікарі. Всі мої спроби розпочати спортивну кар’єру закінчувалися переломами. Попри це, я вирішила боротися з обставинами і в п’ятнадцятирічному віці прийшла в бокс. Мої батьки не знали про це, а тренер сказав, що в такому віці вже пізно починати кар’єру. Це мене неабияк мотивувало, адже я прагнула довести усім, що зможу стати боксеркою і багато досягти на цьому поприщі. Лише завдяки бажанню та характеру мені вдалося втілити свої наміри у реальне життя. В сімнадцятирічному віці я виступала на чемпіонаті Європи в Італії (2004), а наступного року змагалась на чемпіонаті світу в росії (2005). Окрім цього, я брала участь в багатьох міжнародних змаганнях. Підсумовуючи вищесказане, зазначу, що завжди треба вірити в себе. Навіть коли всі кажуть, що ти — безнадійна, треба вірити в себе. Ніколи не буває пізно. Повір у себе і ти досягнеш успіху. Якщо не вірите у ці слова, погляньте на мою кар’єру. В дитинстві мені забороняли займатися спортом, а я… напрацювала на звання майстра спорту України міжнародного класу з боксу, тріумфувала на багатьох міжнародних турнірах, не кажучи вже про Всеукраїнські змагання. Більше того, у 2018 році я виграла чемпіонат світу з пауерліфтингу. А зараз працюю тренером з боксу. Маю тренерську ліцензію IBA*.
— Розкажіть, під чиїм наставництвом Вам вдалося попрацювати?
— Розпочну з Володимира Богатиренка. Це людина, разом з якою ми пройшли «вогонь, воду і мідні труби». Завдяки цьому тренерові я досягла успіхів на міжнародній арені… Окрема вдячність моєму першому тренеру Гейбату Косумову, який дав мені зрозуміти, що бокс — дуже цікавий вид спорту.
— Ви доволі рано завершили кар’єру боксерки. З чим це пов’язано?
— Так. Я припинила виступати в двадцять три роки. Що до цього призвело? Відмінили мою вагову категорію (до 46 кг), а виступати в іншій категорії я не хотіла. Більше того, у свої 34 роки я важу 44 кілограми. Звичайно, я не змогла залишити бокс повністю. Я сумувала за виступами в збірній, мені не вистачало поїздок на міжнародні змагання. Завершивши кар’єру боксерки, я знайшла себе в тренерстві. Перехід на тренерський місток став для мене ковтком свіжого повітря.
— Які враження від роботи тренером?
— Я володію двома фітнес-клубами, маю боксерський зал, де готую своїх учнів до майбутніх викликів. Так, я завершила кар’єру одинадцять років тому, але це не заважає мені виходити на ринг та боксувати зі своїми підопічними. Тренер завжди мусить тримати себе у формі, мусить бути прикладом для наслідування. Як тренер, я приділяю багато уваги психологічній підготовці боксерів. Фізика і техніка — це добре, але боксер має бути готовий психологічно. Адже в боксі, як і в будь-якому іншому виді спорту, треба уміти вчасно взяти себе в руки і довести поєдинок до перемоги.
— Хто з Ваших вихованців досягнув найбільших успіхів в боксі?
— Я маю таких учнів не лише в Україні, а й в Ірландії. Один з моїх вихованців вигравав чемпіонат Ірландії серед еліти та ставав срібним призером міжнародного турніру в Ірландії. До слова, мене часто запрошують до збірної Ірландії в статусі тренера тренувального табору. Ще один мій учень здобув для України срібну медаль на міжнародному турнірі серед юніорів… Я мрію виховати олімпійського чемпіона!
— Чим Ви займалися напередодні війни…
— Двадцять третього лютого я проводила тренування у своєму фітнес-клубі під Києвом. Це був звичайний день. Ніхто не вірив у те, що росія нападе на Україну. Клієнти фітнес-клубу між собою говорили, що у двадцять першому столітті повномасштабна війна в Україні неможлива… Але, як бачимо…
— Чи проводите тренування зараз, коли в країні війна?
— Не буду приховувати, у мене була і є можливість виїхати до Ірландії, але я залишаюся в Україні. Треную дітей та дорослих. Власне, я заради цього й залишилися, щоб хоч якось відволікати своїх клієнтів від війни, підтримати їх. Мене жахає нервовий стан моїх земляків. Під час війни тренування дуже важливі, вони допомагають хоча б на мить забути те, що відбувається в країні. До слова, у мене в залі висить прапор України, якому понад 15 років. З цим прапором я їздила на міжнародні змагання. Цей стяг заряджений лише на перемогу. Я вірю, що перемога буде за Україною!
ЗАЛИШИТИ Коментар