Чи годяться боксерські прийоми для вуличної бійки? Чи правда, що жіночий і чоловічий бокс – це «дві великі різниці»? Чому шахи – це лише гра, а бокс – справжнє мистецтво? На ці та інші питання в інтерв’ю виданню «Таймер» відповідає семиразова чемпіонка України з боксу, дворазова чемпіонка світу з кікбоксингу, майстер спорту міжнародного класу Анастасія Савінова.
– Розкажіть про своє ставлення до боксу з урахуванням накопиченого за довгі роки досвіду. У чому полягають основні відмінності між чоловічим і жіночим стилями боксування?
– Будучи на сьогоднішній день матір’ю двох дітей, я сприймаю бокс насамперед як корисне фізичне навантаження, що сприяє зміцненню здоров’я і розвитку не тільки чисто фізичної сили, а й внутрішнього стрижня – впевненості в собі, мотивації, цілеспрямованості, витривалості, сили волі, терпіння. Крім того, це ще й чудовий спосіб активного проведення часу – прекрасна альтернатива сидінню за комп’ютером.
Жіночий і чоловічий бокс – це дійсно, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Мій стиль боксування, наприклад, був побудований на хитрощі, швидкості, техніці, вивіреній стратегії і ретельно продуманій тактиці. Всупереч поширеним уявленням, бокс не тільки допомагає тренувати силу удару і нарощувати швидкісно–силові характеристики, але і сприяє розвитку мислення, вчить швидко мислити і приймати неординарні рішення. Пам’ятаю, у нас в залі навіть висів плакат: «Шахи – це гра. Бокс – це мистецтво!»
Особисто я завжди робила основний упор на розвиток витривалості, щоб вистояти належну кількість часу – раніше це було три раунди по три хвилини, зараз – чотири по дві. Мій покійний тренер – справжня легенда одеського боксу Йосип Геннадійович Кац – вчив мене пурхати як метелик і жалити як бджола, тим самим вимотуючи суперниць, які в моїй ваговій категорії (64 кг) зазвичай виглядали куди солідніше, важче і могутніше. Звичайно, в українській збірній були різні дівчата, і у кожної був свій власний стиль: багато практикували силовий бокс, який все–таки набагато ближче чоловікам. Разом з тим боксер, який робить ставку на силу удару і ставить перед собою мету нокаутувати суперника, втомлюється набагато швидше, ніж той, хто орієнтується на швидкість і техніку.
В ті часи, коли жіночий бокс тільки–тільки починав формуватися як окремий вид спорту, багато дівчат, і я в тому числі, приступали до тренувань, маючи за плечима солідну базу навичок і умінь, придбаних під час занять кікбоксингом і важкою атлетикою, тому відразу досягали відчутних результатів, хоча багато хто пробував просто навмання. Взагалі дуже цікаво, коли у бокс приходять після професійних занять будь-яким іншим видом спорту: у футболістів зазвичай добре поставлена «дихалка», у борців «прокачана» витривалість, дуже сильний плечовий пояс, та ще й зовсім немає страху перед контактом із суперником.
Якщо порівнювати бокс і кікбоксинг, то методики їх викладання мають багато спільного, хоча, звичайно, в кікбоксингу більше різних комбінацій і варіацій ударів, можливостей для прояву творчості, але при цьому купа своїх специфічних складнощів: на додачу до накачаних рук і натренованих ніг тут потрібна ще й розтяжка.
Зрозуміло, тепер будь-який професіонал повинен володіти як висококласною технікою, так і досить сильним ударом. А раніше всі плюси й мінуси підготовки було видно неозброїним оком – виходячи з того, хто як боксує: одна людина багато рухається і вимотує суперника, інша, навпаки, пропускає удари, вичікує, щоб у потрібний момент застосувати свій коронний удар і «вирубати» опонента.
Взагалі бокс – дуже красивий і технічний вид спорту, єдиним недоліком якого я б назвала нокаути і травми. На перший погляд може здатися, що боксерські травми набагато важчі і небезпечніші, ніж в інших видах спорту, але насправді це не так: на тренуваннях у тебе завжди є необхідні засоби захисту, а під час змагань періодично б’ються і калічаться всі – і гімнасти , і каратисти, і велогонщики. Ну а для того, щоб якось врівноважити боксерську активність і енергійність, можна спробувати паралельно займатися чимось зовсім іншим, що вимагає спокою і зосередженості – наприклад, стрільбою або альпінізмом.
– Чи важко працювати з юними боксерами? В якому віці найкраще починати займатися спортом? Як зазвичай проходять ваші заняття? Які якості характеру допомагає розвивати бокс?
– Перед початком занять я завжди питаю батьків, яка кінцева мета. Якщо мова йде про високі спортивні досягнення, то краще вибрати іншого майстра – на сьогоднішній день я поки не готова тренувати майбутніх олімпійських чемпіонів, тому що великий спорт – це завжди ламання себе, формування нечутливості до болю і втоми, абсолютна цілеспрямованість, яка не залишає місця для почуттів і переживань. Вся справа в тому, що коли під час змагань дитина підходить і каже, що їй боляче, завдання тренера – переконати спортсмена-початківця в необхідності терпіти, адже справжньому боксерові взагалі не буває боляче, а тільки приємно – так, у всякому разі, вчили мене. Зробити вигляд, що не помічаєш дитячого болю – це поки що вище моїх сил: якщо людина готова закусивши вудила йти до наміченої мети, їй пряма дорога в жорсткий світ професійного спорту. Я ж просто даю учням помірне фізичне навантаження, допомагаю розвивати впевненість у собі, роблю все можливе, щоб вони могли за себе постояти, не боялися щільного контакту з суперником тощо.
Займаюся з дітьми трьох вікових груп: 5–8, 9–11 і 12–15 років. Крім розвитку рук і плечового поясу, ми багато рухаємося – тренуємо ноги, стрибаємо на скакалці, взагалі намагаємося проробити всі основні групи м’язів. П’ять років – оптимальний вік для початку занять практично будь-яким видом спорту: в цей період людина ідеально засвоює вправи, закладає загальний рівень фізичного розвитку на майбутнє. Зрозуміло, п’ятирічні діти в мене не боксують в прямому сенсі цього слова. Раніше за законом спаринги дозволялися з 12 років, а до цього можна було тільки тренуватися з дзеркалом і грушею. З моєї точки зору, будь-яку дитину незалежно від спортивних смаків і уподобань батьків для початку варто віддати на гімнастику – це база для всіх основних видів спорту, в ході знайомства з якою людина вчиться координувати рухи і групуватися при падінні, розвиває гнучкість, тренує дихальну систему тощо. А ще на плавання – це запорука міцного здоров’я і красивої фігури навіть у зрілому віці. Ну а далі слід виходити з можливостей, схильностей і бажань дитини: забіяку можна відвести на якісь єдиноборства, непосиду – на танці, більш спокійний і флегматичний малюк нехай і далі ходить на плавання. Хоча іноді діти навіть в зовсім юному віці вже чітко знають, чим хочуть займатися по життю: одного разу до мене привели п’ятирічного хлопчика, який прямо сказав, що має намір стати боксером! Найцікавіше, що тренування йому сподобалося, але далі, мовляв, потрібно працювати тільки з тренером-чоловіком.
Пересічному підлітку для додання впевненості в собі достатньо півроку інтенсивних занять боксом – зрозуміло, за умови, що людина дійсно хоче досягти результату і не боїться тренуватися в парі. У свій час я пробувала ставити хлопчиків і дівчат в спаринги, за що мене ненавиділо мало не пів Одеси. Дівчата ж до 11–12 років дуже сильно випереджають хлопчиків в плані фізичного розвитку, витривалості, а іноді й бойовитості характеру. До того ж у хлопців нерідко спрацьовують джентльменські принципи виховання, що не дозволяють бити дівчат на повну силу, а ті, в свою чергу, луплять суперників по повній програмі – тож з часом я вирішила тренувати їх окремо.
– Наскільки актуально в наші дні володіння боксерськими прийомами у вуличній бійці? У чому, на ваш погляд, полягають основні відмінності між боксом і східними єдиноборствами?
– Під час занять ми з учнями як би моделюємо небезпечну ситуацію в безпечних умовах, тим самим готуючись до будь-яких несподіванок, з якими можна зіткнутися на вулиці в наш неспокійний час: в критичний момент накопичений досвід і відпрацьована реакція дадуть можливість активно діяти і вже в усякому разі не дозволять банально завмерти в очікуванні вирішення своєї долі. Разом з тим в будь-якій подібній ситуації завжди слід чинити згідно з обставинами. Якщо ви зіткнулися з «гопником» віч-на-віч, можна спробувати дати відсіч, якщо супротивників двоє, варто уважно прислухатися до порад внутрішнього голосу, адекватно оцінюючи власні сили і можливості. Якщо ж хуліганів більше двох, найкраще бігти, і якомога швидше.
В ході практично будь-якого спортивного тренування, чи то бокс, чи то східні єдиноборства, футбол або навіть великий теніс, людина насамперед вчиться ухилятися від рук і предметів, що наближаються до обличчя: це вміння, що з часом набуває форму рефлекса, напевно стане в нагоді в подальшому житті. До того ж ми на тренуваннях працюємо не тільки в парі, але і в трійці, намагаючись тримати в полі зору все, що відбувається навколо. Разом з тим набагато більш практичними для застосування у вуличній бійці є прийоми кікбоксингу і тайського боксу: все ж таки ногами можна захищатися на довшій дистанції, тим самим оберігаючи від травм і небезпечних ударів життєво важливі органи і частини тіла.
Потрібно сказати, що багатьом спортсменам у вуличній бійці доводиться нелегко через моральні принципи, які міцно запали в свідомість: наприклад, якщо людина впала, для мене це значить, що «лежачого не б’ють». Бачачи, що хуліган «приземлився» на три точки, навіть найсуворіший, але порядний, чесний і справедливий спортсмен зазвичай забуває, що на вулиці немає ніяких правил, повертається і йде своєю дорогою і… нерідко отримує від лиходія, що прочухався, удар у спину.
Як людина, що починала свою спортивну кар’єру з вивчення тхеквондо і карате під керівництвом найкращих тренерів міста, можу сказати, що в східних єдиноборствах крім власне спортивної складової є ще й якась філософія – цим вони приваблюють мільйони людей по всьому світу. У числі іншого там йде мова про повагу до вчителя, до старших людей, до противників, навіть до приміщення, в якому ти тренуєшся: саме цієї внутрішньої культури, на мій погляд, гостро не вистачає нинішній молоді.
– Що спонукало вас закінчити професійну кар’єру? Які з боїв залишили найяскравіші та незабутні враження? Як вам вдалося здобути стільки блискучих перемог – в чому головний секрет успіху в жіночому боксі?
– За 25 років своєї спортивної кар’єри я, напевно, просто звикла бути найкращою! Якось раз ми поїхали на чергові збори в Польщу: у перерві між тренуваннями, яких у нас в ті часи було по три на день, я звернула увагу на польських спортсменок – їм ставили крапельниці! Перспектива незабаром піти по їхніх стопах глибоко шокувала мене: як взагалі таке можливо – колоти у вену якусь хімію, я ж з юних років збиралася стати мамою і ростити здорових дітей! Цікаво, що багато препаратів, які в колишні часи вважалися допінгом, зараз входять до звичайної програми додаткового харчування для організму, який піддається серйозним фізичним навантаженням, – так звані «вітамінні комплекси».
Потім ми вирушили на черговий чемпіонат Європи: я постійно «ганяла» вагу – перед кожним змаганням посилено худла, щоб влізти в свою вагову категорію, останні пару днів перед боєм взагалі практично нічого не їла – тільки лимон смоктала, тоді багато хто так робив. Згодом, до речі, з’ясувалося, що морити себе голодом і худнути в прискореному режимі перед змаганнями категорично не можна: правильне харчування має величезне значення для будь-якого спортсмена – в ідеалі його повинен призначати і контролювати тренер. І ось, в один прекрасний день я бачу картину маслом: дівчинка-француженка, досить відома на той момент в світі спортсменка з потужними плечима і накачаними руками спокійнісінько поснідала, вирушила на зважування і в підсумку потрапила в ту ж вагову категорію, що і я!
У півфіналі ми з нею зустрілися на рингу: я вперше в житті відчула себе маленьким беззахисним кошеням перед величезним розлюченим тигром! В ході бою довелося активно захищатися: її удари по ліктях були вкрай чутливими – давно вже мені не було так боляче! А головне – незрозуміло, що взагалі відбувається?! Я стільки тренуюся, вже разів п’ять виграла чемпіонат України – і все одно між нами величезна прірва! Ще через пару зборів і кілька чемпіонатів стало ясно, що вигравати європейські і світові турніри з допомогою техніки, як раніше, мені вже не під силу – на відміну від українських чемпіонатів. У якийсь момент я усвідомила, що стою перед вибором: продовжувати кар’єру на шкоду власному здоров’ю, підстьобуючи організм хімією, або стати люблячою мамою і виховувати нормальних здорових дітей. В результаті вибрала другий варіант, про що досі ні крапельки не шкодую.
Найяскравіші враження залишилися після першого бою на великій арені. Я тоді займалася тхеквондо, яке, до речі, дає дуже хорошу базу для тренування ніг: виступити перед широкою аудиторією, та ще й не просто так, а на міжнародному турнірі з карате під назвою «Тигреня» мені запропонували батьки. Вирішальним аргументом стали призи, які повинні були дістатися переможцям: «О! Призи! Тоді я згодна, призи я дуже люблю!» Якимось неймовірним чином мені вдалося посісти перше місце, причому досить легко і красиво – працювала в основному ногами, в той час як більшість каратистів основний упор чомусь робили на руки. В результаті мене нагородили як найкращу спортсменку турніру, хоча до цього я не займалася карате жодного дня! Представник головного спонсора змагання – радіо «Європа Плюс» – подарував мені аудіомагнітофон «Sony» і блок жуйок, правда, без наклейок: для початку 90-х це було просто нереально круто!
Що ж стосується складових успіху, то до них, з моєї точки зору, належать відточена техніка, самовідданість, працьовитість, віра у власні сили і ретельне дотримання режиму дня, включаючи правильне харчування, здоровий сон, грамотно організований графік тренувань тощо. Зрозуміло, величезну роль грає підтримка близьких. Я до сих пір не втомлююся захоплюватися батьками, які були і залишаються моїми найкращими наставниками: завдяки мамі, яка має перший розряд зі спортивної гімнастики, кожний ранок взимку і влітку в нашій родині починався з пробіжки, купання в морі і легкої розминки. А тато, майстер спорту УРСР з боксу, невтомно тренував і підтримував мене на всіх етапах кар’єри. Без їхньої участі я б, напевно, не змогла здобути жодної перемоги…
ЗАЛИШИТИ Коментар