Фото – MIXSPORT.PRO
Він – один із всього 12 чемпіонів світу з боксу серед професіоналів за всю історію українського боксу. Учасник Олімпійських ігор 2000 року в Сіднеї. Член Нацыональної збірної України з боксу 1994 – 2001 років. Відправив на пенсію одного з найкращих боксерів Великобританії Ріккі Хаттона, тренувався у легендарного Фредді Роуча, а його суперником на «Донбас-Арені» мав стати сам Заб Джуда. Нині В’ячеслав Сенченко – старший тренер в Sparta Boxing Promotions, а також В’ячеслав готує маленьких чемпіонів, з якими виступає на різноманітних турнірах по Україні.
«На сіднейській Олімпіаді був хворим і без тренера»
– В’ячеславе Володимировичу, ось уже п’ятий рік після завершення вашої боксерської кар’єри. За рингом не скучаєте?
– Можливо, якби не залишався в боксі – скучав би. А так – я практикуючий тренер, постійно в роботі, тримаю себе в формі, якщо нема спаринг-партнерів – не проблема показати хлопцям клас на власному прикладі. Беру перчатки й стаю на відпрацювання. На даний момент працюю з п’ятьма вихованцями, здібними та перспективними боксерами.
Андрій Великовський виступає в ваговій категорії до 72,5 кг. У кінці 2019 року він провів бій у Польщі, нокаутував місцевого боксера, а ще раніше він виграв у Франції в місцевого боксера титул чемпіона WBC Francophone. Зараз відновлюється після травми, отриманої в бою з поляком. За чемпіона світу ще ранувато, але за інтерконтинентальний титул вже можна буде битися. Єгор Великовський, його брат, також провів кілька боїв у цій категорії, можливо, він перейде в вищу, адже ще молодий, зростає. Карен Чухаджян – 66,7 кг. 1-го лютого у нього запланований титульний бій за пояс чемпіона світу WBO International серед професіоналів, у місті Калінінград він буде битися проти російського боксера, це для Карена зараз найважливіший бій у кар’єрі. Він відкриває великі перспективи. Арам Фаніян – 63,5. Зоравор Петросян – із 61,2 переходить на категорію вище, в 63,5 – думаю, після чемпіонату Європи він продовжить професіональну кар’єру. Цей рік ми вирішили присвятити його любительській кар’єрі, він відчуває в собі сили поїхати на цей турнір і виграти його.
Я ніколи не забороняю своїм боксерам, якщо є така можливість, боксувати олімпійському бокесі. Це хороша школа, і якщо боксер бачить перед собою амбітну ціль і хоче її досягти – це дуже добре, свідчить про його характер і цілеспрямованість.
– Ваші підопічні недалеко від вашої ж бойової вагової напівсередньої категорії. Є якась в цьому закономірність, не хочете працювати, скажімо, із супертяжами?
– Ні, так склалося. Я з ними не працював, але чув про певні особливості цих категорій. Звичайно, в роботі з важкими ваговими категоріями для тренера є своя специфіка, але я не думаю, що не зміг би до неї призвичаїтися.
– Компанія Sparta Boxing Promotions займалася ще й організацією турнірів – з якими емоціями пригадуєте ті ж київські Super 8 кількарічної давнини?
– Так, це був дуже цікавий досвід і рідкісний для України турнір. Хлопці по два-три бої за вечір проводили, і хоча ми не поверталися до цього турніру – його вважаємо успішним для себе. Саме звідси ми підписали двох фіналістів у свою компанію –Великовського та Чухаджяна. Пізніше взяли ще кількох боксерів, почали проводити свої турніри. Наприклад, в Палаці спорту торік – теж вийшло досить цікаво. На один із турнірів запрошували, зокрема, й Берінчика з Постолом.
– Під кінець ваших виступів на рингу ваше життя різко змінилося – бойові дії на Донбасі змусили переїхати в Київ. Уже прижилися?
– Життя почалося, як-то кажуть, з чистого листа. Відсвяткували з родиною Новий 2015 рік, а до Різдва вже переїхали в столицю. Все, що було в Донецьку, там і лишилося. Зараз, за п’ять років, уже обжився, придбав житло неподалік Києва. Головне – маю роботу, не пориваю з боксом.
– А якщо згадувати початок виступів у боксі, починали ще в рідному Кременчуку?
– Так, адже був у мене приклад рідного брата, який пройшов свій шлях у боксі, та й тренери мені трапилися хороші – ЗТУ Богдан Іванович Гончар і Олександр Степанович Гайдай. З ними я пропрацював до олімпійського циклу, а в 2001 році переїхав у Донецьк, тому що в любительському боксі вже перспектив у мене не було. Хоча я міг ще виступати й не був старим, коли дійшов до фіналу Чемпіонату України у Львові, виграв у Віті Полякова, тодішній тренер збірної мені сказав: «Ти свою Олімпіаду вже програв, у збірній тебе вже не бачимо».
Особливо професіоналів ще тоді не було, тільки зароджувався в Донецьку клуб професіонального боксу. Але, раз я був не потрібен у збірній, вирішив піти цим шляхом. Було дуже жаль: починаючи з молодіжної збірної, я завжди був на перших ролях, на чемпіонаті Європи 1995 року серед молоді ввійшов у медалі. Перехід у дорослу збірну був важким, але все одно весь час був у 1-2 номерах. Кілька років пробивався, щоб дійти до чемпіона України (вперше виграв у 1998 році).
– А тодішня збірна України з боксу за іменами також була дуже потужна. Чому ж не здобула таких результатів, як бійці наступного десятиліття?
– У нас хороша збірна була, хоча олімпійських чемпіонів і не дала. Судіть самі: Доценко і Котельник доходили до фіналу, Володя Сидоренко, Данильченко та Федчук взяли бронзові медалі. П’ять медалей в Сіднеї – це був на той час найкращий показник. Чи могли досягти більшого? Так! Взагалі, бували питання по суб’єктивному суддівстві, ще набирала міжнародний авторитет боксерська Україна. Але хлопці дали результат, вони були серед тих, хто закладав фундамент сучасних успіхів.
– А чому ваша особиста олімпійська історія закінчилася вже на попередньому етапі поразкою від єгиптянина Максода?
– Все почалося ще з підготовки. Я дуже сильно захворів – фронтит, гайморит. Були сильні головні болі. Два-три тижні лишався без тренувань. А це ж допінг-контроль – заборонено було лікуватися краплями, антибіотиками, а голова розколюється…
Плюс до всього, я прибув у Сідней без тренера. Всі інші хлопці собі працюють, а я сам по собі. Плюс ще така турнірна сітка була, що вже йшла Олімпіада, всі хлопці відбоксували, а я залишився навіть пізніше супертяжів. Після хвороби, без тренера – на що було розраховувати? Перший і другий раунди з єгиптянином я вів із великою перевагою, а з кута тактично підказали: «Йди вперед!» Тактично це було невірно – я нервував, ішов завершувати, тож програв свій бій.
– Об’єктивно, це не мала бути ваша єдина Олімпіада?
– Так, впевнений, що до Афін міг дійти. Я ж змінив далі вагову категорію, а перед фіналом із Бражником почув, що мене вже не будуть розглядати мене на Олімпіаду. Якби мені тоді дали шанс у 2004 році, думаю, міг би реально розраховувати на медаль – і категорію змінив, і добре себе почував, і був досвідченішим. Ну що ж.
«Вели переговори з Мозлі та Альваресом»
– Свій дебютний бій з Абдуманоном Курбановим ви закінчили ТКО вже в другому раунді.
– Дебют у мене був, в принципі, не важкий – та й суперник був, якщо не помиляюся, дебютантом. А от другий бій на профі був важким, можна сказати, там мене й перевірили на міцність. Росіянин Мухамед Шиков переважив на 2-3 кг потрібну вагу на зважуванні, вийшов на бій на 5-7 кг важчим за мене. А сам по собі він – жорсткий, пробиваючий. Мені на пам’ять залишилися пару глибоких розсічень. Довелося битися всі шість раундів, переміг одностайним рішенням суддів. Тоді казали: цей бій для мене переломний. Так як я за стилем типовий представник олімпійського боксу – рівненький, дистанційний, думаючий, то з таким от бійцем або переможу й пройду далі, або закінчу. Тож тих, хто вважав, що в мене професіональний бокс не піде, я здивував. І почав рухатися далі – вперед і вперед.
– Вам випало чимало боксувати проти земляків, причому, якщо з Віктором Сидоренком це змагалися за інтерконтинентальний титул, то з Юрієм Нужненком – за звання чемпіона світу.
– А от, до речі, назву ще один бій із українцем, який виявився для мене дуже складним. Із моїм другом Володимиром Ходаковським, з яким ми разом і на молодіжну Європу їздили разом і жили в одній кімнаті, потім і на чемпіонаті України боксували, а в 2007 році зустрілися на професіоналах. Вийшов затяжний 12-раундовий поєдинок, із зіткненням головами, після чого в мене було глибоке розсічення, яке заважало боксувати. Дуже важкий бій, Володя – технар, плюс, кров мені заважала битися, але все ж виграв за очками.
З Вітею Сидоренком мені вдалося вже в третьому раунді влучити по печінці, цей бій завершив достроково. А от із Юрою Нужненком билися за титул чемпіона світу. Він на той момент також був безпрограшним боксером, представляв К2, мав в активі перемоги над хорошими боксерами світового рівня вище середнього. Бій був знаковий, це чи не єдиний випадок в історії України, коли у нас (конкретно – на донецькій арені «Дружба») відбувався матч за титул чемпіона світу між двома нашими боксерами.
– Налаштовувалися на дострокове завершення чи готові були до повної дистанції?
– Я ніколи не налаштовувався на дострокову перемогу – готувався до повного бою, але по ходу завжди шукав шанс нокаутувати. Ми з Нужненком зовсім не схожі по стилю: я – дистанційний боксер, у нього – ближня та середня дистанція, у мене хороша робота ніг, таймінг. Тому старався за рахунок своїх сильних сторін старався тримати дистанцію, для своєї ваги, я боксер не низького зросту, зазвичай, мав перевагу над суперниками. Мені треба було триматися, коли Юра йшов вперед. Для цього я тримав його джебом, зустрічав атаки, не давав розвивати.
– Які були відчуття після 12 раундів, коли ринг-анонсер тягнув ім’я переможця? Були впевнені, що перемога ваша?
– Чесно кажучи, так. Я відчував, що більше бив, краще влучав, був дуже налаштований на перемогу й навіть думки не допускав, що може бути інакше. Напередодні мені ще приснився сон, що бій тільки починається – пролітає й відразу закінчується, і мені підіймають руку. Віщий сон, виходить.
– Коли отримали пояс, які були відчуття?
– Судячи по фото, відеозаписах, це було для мене щось найвище в кар’єрі, а я особисто це все не пригадую – була така ейфорія, що все – як у сні. Я коли тільки йшов у професіонали, поставив собі ціль – виграти чемпіонат Європи, а тоді буду думати про інтерконтиненталь, світ. А коли з’явилася можливість битися за цей пояс, це була така мотивація перестрибнути аж на чемпіона світу, що я не міг втратити цей шанс.
– Чи був шанс задуматися про об’єднання поясів у напівсередній вазі?
– Було дуже важко. Я практично всі бої проводив, в основному, в Україні, в Донецьку. А на той момент чемпіонами були Майвезер, Мозлі – з такими іменами дуже важко об’єднатися, бо вони боксували не стільки за титули, як з іменами. Я ж у США був невідомим, якби навіть виїхав там проводити бій – він був би недостатньо рейтинговим для Флойда, Шейна чи пізніше Менні Пак’яо.
– На той момент був смисл шукати контакт із американськими промоутерами?
– У мене був контракт із моєю компанією Union Box Promotion, всіма справами займалися вони – я не вибирав собі суперників, не домовлявся з ними, не брав у цьому жодної участі. Мені сказали: «Дата бою така-то, суперник такий-то, готуйся». Я й готувався. Якби мені сказали, що можна об’єднати титули – це б навіть не обговорювалося, я обома руками «за». Але такої можливості не було.
Велися переговори з Шейном Мозлі – але він залишив свій титул вакантним і не хотів його захищати, тому що вибрав замість цього більш рейтинговий бій із відомішим у Америці боксером. Домовлялися про бій із Саулем Альваресом – він був тоді молодою висхідною зіркою, але на переговорах не досягли згоди по ваговій категорії. Альварес хотів боксувати в 68 кг, хоча мій титул був 66,7. Моя команда наполягала, що чемпіонський бій повинен проходити в рамках заявленої категорії. Сауль відмовився. Натомість, провів рядовий бій із Метью Хаттоном – братом Ріккі, який протримався 12 раундів, але все ж не виграв. Навіть на той бій Альварес не зробив потрібну вагу, тож уже тоді мав проблеми.
– А от найбільш кровопролитним виявився ваш бій з Полом Маліньяджі. Чому вже в четвертому захисті втратили пояс?
– Я десь трішки неправильно налаштувався. Була якась самовпевненість. Я не сприйняв його як серйозного суперника, трішки недооцінив Пола. Думав, що в нього нема жодних шансів. Він – боксер непробиваючий. Так, технічний і швидкий. Але нічого особливого я там не бачив.
До того ж, був ще такий момент, як трішки перетренування. Ми тоді з нашим тренером по фізо експериментували, я підійшов до Маліньяджі десь трішки перетренованим. Фредді Роуч поїхав готувати Пак’яо, я працював з його помічниками і ми десь цей момент упустили.
І все одно, може, я б його й пройшов, якби не те розсічення. За планом на бій я мав додавати в другій половині, десь починаючи з восьмого раунду. А розсічення з перших раундів спровокувало отік, закривалося око. Досвідчений рефері тиснув на мене, постійно підходив дивитися, чи не треба зупиняти бій. От це все на мене й тиснуло.
Що змінив, якби боксував з Маліньяджі знову? Десь був би обережнішим, десь перекрив би його сильні сторони. А я його недооцінив і десь за це був наказаний.
«Вже планували бій із Джудою на «Донбас-Арені»
– Всього через півроку після поразки від Маліньяджі ви відправили на пенсію Ріккі Хаттона.
– Цей бій мені дав можливість повернутися, адже після Пола мене списали з рахунків і поставили на мені хрест. А тут так вийшло, що Ріккі колись вигравав у Маліньяджі, а Пол виграв у мене – і по цій схемі вони якось так прикинули, що якщо Хаттон мене покладе, у них буде між собою ще один бій. Але матч-реванш і титульний бій не відбулися –
– «Манчестер-Арена» після «Донбас-Арени» та донецької «Дружби» справила враження?
– На той час я також мав досвід боїв у Монако та Пітері. «Донбас-Арена» сама по собі вражала, але якось у нас не виходить зібрати шоу – було кілька тисяч фанів, що на великому стадіоні виглядало не дуже. А от «Манчестер-Арена» найкрутіша із усіх арен – крита, суперсучасна, та ще й всі 24 тисячі місць забиті. У нас би так! Це було мега-круто – виходити битися проти англійця на такій арені! Справжня подія в моєму житті.
– Ріккі Хаттон вдома, вам було ясно, що він буде вести бій і вам треба спіймати його на неминучій помилці?
– Я налаштовувався на перемогу й був впевнений у ній. Психологічно був дуже сильно готовий. Чужі трибуни мене тільки заводили. Я знав, що в мене буде хороша фізика, що я врахував всі ці моменти й відпочив. Тому саме та підготовка, яка для Маліньяджі була занадто, цього разу вистрелила. Закінчив бій однією зі своїх «коронок» – правим прямим і лівим по печінці. Такою ж комбінацією я завершив бій із Віктором Сидоренком і ще кількома боями. Часто я її застосовував без успіху, але цього разу комбінація «зайшла», хоча у Ріккі така стійка, що по печінці було незручно влучати. Але він ішов вперед, розкривався – і моя тривала робота на «лапах» з тренером Ігорем Гапоном дала результат. Я суто «на автоматі» провів цю комбінацію й нокаутував Хаттона.
– А якби дійшло до суддівського рішення, цей бій для вас був виграшним?
– Не думаю. Першу половину бою я однозначно програвав, і хоча, починаючи десь із шостого раунду я почав вигравати, за записками я трішки програвав Хаттону. За очками мені точно не віддавали перемогу, тож, напевно, у мене не було іншого виходу, як нокаут.
– Що Ріккі завершує бій, стало відомо відразу після бою?
– Там такий траур був, що не було ні прес-конференції, ні навіть спілкування. Це коли вже був у нас у Києві конгрес WBC, ми з Хаттоном поспілкувалися й згадали той бій.
– Ваша друга й остання в кар’єрі поразка – від іншого британця, Келла Брука, який ішов на чемпіонські пояси. Це був ваш шанс знову вийти на чемпіонський шлях?
– Це був бій за челенджером, на претендента. Переможця він виводив на чемпіонський титул. Келл – це боксер не під мене. І тактично він більш думаючий, за стилем мені не підходив, значно важчий, ніж я – на ранок після зважування мав ще +4 кг, тож на 7-8 кг був важчим. Він фізично мене переважав – останній рік я готувався вдома, не виїжджав у Америку, а це було не те, що у Роуча. Ішли удар в удар, раз я його «бовтнув», але все ж Брук взяв верх більше за рахунок фізики.
– Це був ваш останній підхід під титульні бої?
– Я міг би ще продовжити – було бажання, та й сили відчував, зробив висновки, змінив фізпідготовку. Але тут почалися ці всі події, якби не було війни – мені пропонували провести на «Донбас-Арену» бій із Забом Джудою. Я дав згоду, але тут понеслося… 2014 рік не дав відбутися багато чому хорошому в Донецьку. Наша промоутерська компанія зацікавилася, але не зважилася провести бій через великі ризики – це великі гроші, щоб привезти Джуду в Україну, а я після двох поразок рік не виходив у ринг.
Наше керівництво роз’їхалося, спершу я рік в Донецьку просто здійснював пробіжки, щоб трішки підтримати форму без тренера. А вже в кінці 2014 року мені подзвонив Красюк і запропонував бій у Броварах проти безпрограшного на той час Ласло Тотом. І хоча було на підготовку всього тижнів два, я вдало пропрацював на базі Union у Козині, так що виграв у угорця в 8-раундовому бої. Можна було рухатися далі – Тот, приміром, пізніше інтерконті виграв. А я чекав бою, але з Аванесяном зірвалося, нічого особливого більше не було, тож я вирішив зайнятися тренерською роботою й переїхати з Донецька в Київ.
– Багато хто поєднує це з виступами…
– Я теж певний час займався з дітьми, ще будучи активним боксером. Але вважаю, що треба займатися чимось одним, тому наостанок Union попросив провести прощальний бій у вечорі боксу, так що я нокаутував естонця Меліса – досвідченого джорнімена, хоча готувався до бою десь після одного тижня в парах. На досвіді я завершив бій достроково й завершив кар’єру.
«Чомусь навіть не сумніваюся, що у нас на Олімпіаді буде «золото» та ще кілька медалей»
– Ваш останній бій завершився ювілейним, 25-м, нокаутом на профі-рингу з 37 перемог.
– Точно? Навіть і не знаю, не веду статистики. Може бути. Ну, і надалі я вже почав тренувати в клубі Sparta Boxing. У нас комерційний клуб, були й комерційні групи з тих, хто для себе хоче боксом займатися. А з часом ми дозріли до того, щоб на базі Sparta Boxing зробити свою промоутерську компанію й піднімати молодих боксерів. Хороші хлопці у нас, всі – з переможців і призерів по молоді. І хоча в збірній у них перспектив особливих уже не бачили, ми їм допомогли перейти в професіонали.
– Молодь нинішня технічніша, навченіша – чи, можливо, перевчати їх доводиться?
– Я взагалі проти того, щоб переучувати. Бокс пішов далеко вперед навіть якщо згадувати ті часи, коли я боксував. Рівень хлопців зараз значно вищий. Я в 25 років тільки в профі перейшов, зараз вони в 21-23 роки вже за титули б’ються. Рівень росте стрімко. Вони мають більше можливостей для розвитку. Тому навіть якщо я когось беру, то не переучую, а щось додаю в їхній арсенал і вчу використовувати свої сильні сторони. Якщо боксер провів 100-200 любительських боїв – перевчати його нема смислу.
– Як вам нинішня збірна України? Є у хлопців перспективи в цей олімпійський рік?
– Думаю, обов’язково буде «золото» у нас – одне 100%. Чомусь навіть не сумніваюся. Думаю, це все-таки буде мій земляк Саша Хижняк, це буде другий чоловік із Полтавської області за всю історію, який має їхати на Олімпіаду, першим був я…
– Чекайте, а як же Вихрист?
– Ну, наскільки я чув, він же останній чемпіонат програв. Не володію інформацією, хто поїде на ліцензійний турнір. Якщо Хижняк – 100% претендент, то Вихрист не факт, що поїде. Бажаю їм обом успіху.
Взагалі, у нас непогана збірна – звичайно, важко рівнятися з еталоном – поколінням Ломаченка, Усика, але зараз у нас є шанс на 2-3 медалі й це буде абсолютно справедливо.
– Якщо порівнювати можливості збірної України зараз і в часи ваших виступів, у чому плюси й мінуси?
– Бокс розвивається, як я вже й говорив. Ми теж немало їздили на турніри класу «А», я також вигравав «Странджа». Але в останнє десятиліття було багато хорошого. Наприклад, команда «Українські отамани» – ми не мали своєї клубної семі-про команди, у нас такої якісної та регулярної практики не було. Матчеві зустрічі – це чудова нагода підвищити свій рівень.
– Оцінюючи з точки зору тренера ваші американські сесії, що скажете про Фредді Роуча?
– Десь два роки їздив у США до нього на тренувальні сесії. Готувалися по 8 тижнів прямо до бою в його тренувальному таборі. Що я можу сказати, Фредді – великий тренер, хороший психолог, грамотний і самовідданий фахівець. При своєму стані – хворобі Паркінсона, він заходить у ринг і відпрацьовує з тобою від початку до кінця повністю. Коли працюєш з ним на «лапах» – ти цього не відчуваєш. Я з ним на «лапах» стомлювався більше, ніж у спарингу.
– Він працював з багатьма легендами, але найбільш прославився тим, що вивів у еліту Менні Пак’яо.
– Жаль, у мене було невелике розсічення після бою – і в мене зірвався бій на Філіппінах, де я був у списку спаринг-партнерів Менні. Роуч «зробив» Пакмана з самих початкових стадій, його заслуга в тому, що Менні вийшов на такий високий рівень і став легендою.
– У вас дуже крута категорія – ще ж Флойд Мейвезер, Шугар Мозлі… Хто найкрутіший у напівтяжах із тих, кого ви бачили?
– Мені дуже подобався Оскар де ла Хойя – його рух в рингу, передня рука, техніка. Для мене це був зразок для наслідування, намагався щось для себе взяти.
– Що побажали б українському боксу в 2020 році?
– У нас перспектива – рухати вперед молодь, готувати хлопців до золотих медалей і чемпіонських титулів. Роботи вистачає, робота цікава – така, як я люблю, нею хочеться займатися.
ЗАЛИШИТИ Коментар