Абел Хачатрян сьогодні – успішний тренер, наставник професійного боксера Арнольда Хегая, члена збірної України Цотне Рогави, а також засновник одного з найкращих залів України «Abel Boxing Gym». Свою першу українську команду маловідомий тоді українській публіці вірменин зібрав в одеському спортивному клубі «Промзв’язок» у 2013 році. Серед «фізкультурників», як сам Абел називає тих підопічних, була і автор цього інтерв’ю.
– Абел, сьогодні вас знають як хорошого тренера, але мало хто знає як спортсмена. Розкажіть, як ви познайомилися з боксом і чим привернув цей вид спорту?
– Спочатку я обрав кікбоксинг. Мої друзі, коли нам було по 11-12 років, займалися цим видом спорту, і я теж з ними пішов. Спочатку ставився несерйозно, тому і програв на перших змаганнях. А на наступних змаганнях – чемпіонаті Вірменії з кікбоксингу – я став срібним призером. Однак незважаючи на те, що мені сподобалися єдиноборства, я хотів поміняти кікбоксинг на класичний бокс. І мій дядько, коли мені було років 13-14, відвів мене в єреванський зал «Динамо». З тих пір бокс став частиною мого життя.
– Розкажіть про свою спортивну кар’єру. Які найбільш значущі вершини вам вдалося підкорити?
– Я незадоволений своєї боксерської кар’єрою, тому не люблю говорити про мої спортивні досягнення. Вважаю, що їх особливо і не було: я не був ні великим, ні навіть хорошим боксером. Звичайний «середняк». Напевно, найвище досягнення у мене було в 2002 році в Сочі на турнірі класу А. Там я став другим.
– На якому етапі ви вирішили перейти зі спортсменів в тренери?
– Ще коли я боксував і входив до збірної Вірменії, мені говорили, що я можу стати хорошим тренером. І я вже в той час більше мріяв тренувати чемпіонів світу та олімпійських чемпіонів, ніж самому ставати чемпіоном. Тож я, ще будучи спортсменом, точно знав, що займуся тренерською діяльністю.
– Пам’ятаєте своє перше тренування в якості наставника?
– Я дуже добре пам’ятаю перше заняття, за яке я повністю відповідав. Це було більше 15 років тому у Вірменії, коли тренер молодіжної збірної попросив, щоб я його замінив. Людей було багато – чоловік 25-30. Мені тоді дуже сподобалося. З тих пір все і почалося. Програми тренувань у мене ніколи немає. Мені подобається імпровізувати: я прийшов у зал, побачив спортсменів і вже знаю, що треба робити. Я можу щось поміняти по ходу справи, додати або скоротити. А ось якщо я буду прописувати програму і тільки їй слідувати – з моєї точки зору, це неправильно. Тому що ти повинен відчувати кожного спортсмена. Всі люди різні, різні вагові категорії, і тренер завжди повинен бути готовий щось поміняти. Коли програма однакова, спортсмени втомлюються, і у них кар’єра закінчується до 18 років. Як ми дуже часто це і спостерігаємо.
– Я пам’ятаю вас, коли ви ще тренували на Промзв’язку немаленьку таку групу, при цьому тримали дисципліну, всім приділяли увагу і практично на кожному тренуванні давали нові вправи. Що вас як тренера мотивувало? Адже там були далеко не ті спортсмени, які мітять в збірну України.
– Тренування на Промзв’язку я теж дуже добре пам’ятаю. Мене попросив мій друг, тренер з тайського боксу Павло Харченко, займатися з його групою по класичному боксу. А я як раз тільки-тільки переїхав в Україну, і мені шалено не вистачало цього. До того ж я на той момент ніде не тренував, тільки лише замислювався про це. І тоді до мене в основному приходили «фізкультурники». Але мене завжди мотивує бокс, надихають щоденні досягнення, я не можу займатися розвитком людини або групи без результату. Якщо я захочу тренувати, – значить, я буду це робити, а якщо бажання пропаде, то ніякі гроші не змусять мене передумати.
– Розкажіть, як ви полетіли працювати в Америку?
– Чесно сказати, не думав спочатку там залишатися. Ми з другом отримали американські візи і повинні були летіти в США. Я подзвонив своїм приятелям по збірній Вірменії, які перебували там, повідомив, що лечу в Штати і можу, якщо буде необхідність, викладати. Протягом тижня я там тренував, і мене запросили залишитися в якості волонтера і працювати в «Glendale fighting club», клубі, де займалася Ронда Роузі (перша чемпіонка UFC – Прим. авт.). Ще ми часто їздили на спаринги в зал Фредді Роуча (один з найкращих тренерів в історії боксу – Прим. авт.) – «Wild card boxing». У підсумку я працював тричі на тиждень в двох клубах.
– У чому відмінність американської школи боксу від української?
– Це два абсолютно різних підходи до тренувального процесу. У США вже з дитячого віку готують в професійний спорт, в нашій же країні для цього необхідний певний час. Проте в Україні дуже високий рівень боксу.
– Ви любителів готуєте, як професіоналів, чи у вас «український» підхід до тренувань?
– Я однозначно своїх підопічних з дитинства готую на професійний бокс. І якщо їм буває важко, то я завжди їх заспокоюю тим, що в майбутньому, при переході з любителів, їм буде набагато простіше адаптуватися до нового формату.
– Ви для себе перейняли якісь «американські» навички в роботі зі спортсменами?
– Не скажу, що я там чомусь навчався, але мені була до душі їхня манера проведення тренувань – така ж, як у мене. Немає цього: «Пошикувалися! Ні кроку вліво, ні кроку вправо, звернення на ім’я по батькові». Я розумію, що повинна бути дистанція, але не можна, щоб спортсмен завжди знаходився в режимі, потрібно трохи давати людині свободу, в тому числі, мислення, щоб був простір для імпровізації. Для мене одне з головних правил – дати атлетові можливість проявити індивідуальність і під час підготовки, і під час бою.
– В Америці ви тренували професійних боксерів. У чому особливість такої роботи?
– Не тільки в США. В Одесі я також відразу готував до боїв Арнольда Хегая – професійного боксера. Тільки потім я почав займатися з любителями. Відмінність колосальна: розпорядок, режим тренувань, тривалість поєдинків, та й взагалі дуже багато нюансів.
– Повернувшись в Україну, ви відкрили зал в Одесі. Чому не залишилися в Америці?
– Це болюче для мене питання. Коли я останнього разу прилетів із США, у мене вже був підписаний контракт про те, що я буду там працювати. Але потрібно було повернутися в Україну, щоб поміняти візу на робочу. І з якихось причин мені її не відкрили. Тому довелося залишитися. А значить, потрібно відкривати свій клуб, щоб тренувати, як я хочу, а не так, як годиться в якомусь залі або в якійсь школі. А що стосується Америки, то там інше життя, яке не припало мені до душі. Зараз, якщо доведеться полетіти до Штатів, то тільки на бій свого спортсмена або на підготовку до нього.
– Я знаю, що представники Федерації боксу України назвали ваш зал одним з найкращих.
– Так, представники Федерації в нашому клубі часто бувають. Вони нас назвали не одним з кращих залів, а визнали найкращою школою боксу України, і не тільки ФБУ, а й AIBA – Міжнародної асоціації боксу.
– Зараз ви активно працюєте з Арнольдом Хегаєм і Цотне Рогавою. Обидва спортсмени в минулому тайські боксери. Які особливості «перевиховання» на класичний бокс?
– З Цотне працюю більше двох років, а з Арнольдом – з 2016 року. Так, обидва з тайського боксу. Це абсолютно різні види спорту – інші дистанції, час і техніка. Звичайно, складності є, але головне – бажання і боксерська «чуйка».
– Наскільки мені відомо, до вас на тренування приходять і інші відомі спортсмени?
– У нас бувають багато боксерів, і не тільки. Наприклад, боєць UFC Роман Долідзе. Значить, правильно працюємо, і людям є чому у нас вчитися, обмінюватися досвідом. Я думаю, вони йдуть задоволені з наших тренувань. Мені дуже приємно, що спортсмени такого високого рівня приходять тренуватися в наш зал. Ми всіх раді бачити. Але не в образу їм, ми не говоримо про наших гостей. Це вони повинні пишатися, що займаються в нашому клубі (сміється – Прим. авт.). Для мене завжди на першому місці моя команда.
– Незважаючи на те, що ви в минулому – кікбоксер, у вашому залі категорично заборонено бити мішки ногами. Чому?
– Так це правда. У залі не можна бити ногами, тому що для мене бокс – це справжнє мистецтво. Класичний вид спорту, який я дуже люблю.
– Яка ваша головна тренерська мрія?
– Це найкраще питання. Мої мрії як тренера – по-перше, щоб Арнольд Хегай завоював чемпіонський пояс. По-друге, щоб Цотне Рогава виграв олімпійське «золото», а після став чемпіоном світу серед професіоналів. І всі хлопці, з якими я займаюся, підкорили б ці вершини. Ось тоді я буду дуже задоволений, буду знати, що ми працюємо не даремно і все правильно робимо.
– Можете пригадати свої тотальні невдачі?
– Для мене найболючіше місце – те, що я не міг отримати візу, коли мене чекали в США мої спортсмени, я підводив їх таким чином. І на останньому поєдинку Арнольда в Америці я теж не був поруч, і він зазнав першої поразки.
– Виходячи з вашого досвіду – чи є універсальна порада, як виростити чемпіона?
– Звичайно, потрібно наполегливо тренуватися. Але так само важливо, щоб наставник з самого початку ставився до свого спортсмена, як до чемпіона. Вірив у нього, прищеплював якості переможця. Щоб атлет звикав до цього. Я знаю, як це піднести, і, сподіваюся, практика покаже результати.
– А як вам самому вдалося подолати бар’єр і стати не просто тренером, а наставником професійного спортсмена, члена збірної?
– Звичайно, кожен тренер хоче, щоб у нього був хороший боксер, високі показники. Не тільки «інстаграмісти», а реальні спортсмени. Але для цього потрібно багато чим жертвувати. Тренер повинен вийти із зони комфорту. Ось ти працюєш в якійсь «дюшці» (ДЮСШ – Прим.авт.) Або десь у фітнес-клубі, ти заробляєш щомісяця якісь гроші. А щоб всюди супроводжувати боксера, ти повинен бути в мінусі дуже довго. Хоча б поки він не стане призером Європи, світу або Олімпіади. А до цього – ти нічого не отримуєш, у тебе тільки витрати. Тому потрібно трошки бути фанатом спорту. Особисто для мене гроші були, залишаються і будуть навіть не на другому місці. Нам важливе визнання.
– Звичайних хлопців з вулиці можна і потрібно мотивувати займатися спортом?
– Це дуже складне питання. Це проблема. У мене два сини – вони можуть не бути атлетами, але спортом займатися вони зобов’язані. Нехай вони стануть художниками або поетами, але тільки завдяки фізичним навантаженням вони будуть здорові. Я всіх закликаю до заняття фізкультурою – здоровий ти чи ні. Замість того, щоб на кожному кроці відкривати аптеки і рекламувати ліки, краще б рекламували здоровий спосіб життя. З вулиці прийдуть у зал, якщо побачать, що для всіх навколо спорт – це норма життя.
– Як ви оцінюєте спортивне виховання?
– Якщо говорити про значимість, то я б поставив його відразу після батьківського. Воно протягом усього життя допомагає нам бути дисциплінованими, стежити за своїм здоров’ям, перебувати в колективі. Це тільки плюс.
Наталя Андріяш
матеріал опублікований на сайті Folga.com.ua
ЗАЛИШИТИ Коментар