У спорті для неї нема секретів, адже Олена Твердохліб здобувала звання чемпіонки світу та Європи, успішно виступаючи на міжнародному рівні в боксі та кікбоксингу. Проте, як це нерідко буває, велика спортсменка виявилася ще й різносторонньою особистістю. Завершивши виступи в спорті, вона зробила успішну кар’єру в юриспруденції, очолюючи юридичні департаменти великих вітчизняних компаній.
Це – наша чергова розмова із серії «Після боксу», де відомі спортсмени розповідають про своє життя поза рингом і дають уроки, як успішно застосувати здобуті у великому спорті навички відповідальності, дисципліни, командного духу та характер бійця. А розпочали ми бесіду з однією з провідних кікбоксерок і боксерок України 90-х із того, як почався для неї великий спорт.
– Я розпочинала займатися спортом ще в дитинстві, – розповідає нам Олена. – Ще школяркою я спробувала волейбол, гандбол, легку атлетику. У середині 80-х пішла на секцію дзюдо, як тільки у дівчат з’явилася можливість займатися цим видом спорту, і відразу зрозуміла, що єдиноборства – це моє.
У дзюдо я двічі ставала чемпіонкою Києва серед одноліток, здобувала медалі чемпіонату України та міжнародних турнірів. А в 1991 році вперше спробувала бокс і кікбоксинг – і залишилася в захваті від напруження, інтриги, непередбачуваності цих видів спорту. На рингу ти володієш ситуацією. Це неймовірні відчуття – виходити проти сильної суперниці та за рахунок тактики, сили, витривалості здобувати перемогу.
– І які успіхи були у вас у кікбоксингу?
– На той час цей вид спорту був дуже популярним, ним займалися дуже непересічні бійці, інтерес був великим. Я пригадую, як у 1992 році, десь через рік-два після того, як я почала займатися цим видом спорту, мене в складі збірної України відрядили на чемпіонат Європи з кікбоксингу, який відбувався у Греції. Мені вдалося здобути там срібну медаль, а наступного року на чемпіонаті світу в Угорщині я здобула «бронзу».
Успіх у Греції (м. Кавала) і Угорщині (м. Будапешт) дозволив мені піднятися в рейтингах WAKO PRO, і коли в 1995 році в Києві проходив чемпіонат світу, я здобула тут золоту медаль, а також того року стала чемпіонкою Європи, а в 1997 році в Мілані – чемпіонкою світу серед професіоналів престижної американської версії (ISKA). Це був абсолютно неймовірний досвід – я приїхала на бій в ваговій категорії 58 кг, а мені кажуть: «Завтра 10-раундовий бій з італійською чемпіонкою у вазі 64,4»! І хоча між нами була велика різниця у вазі, мені організатори просто не залишили вибору, погрожуючи, що не оплатять авіаквитки. Я вийшла на ринг і переграла Ріту Турізі – вона навіть не змогла після чергового нокдауну продовжити бій. Організаторів, які не очікували такого повороту, ледве інфаркт не вхопив, а я заслужила оплески італійської публіки й наступного дня мене в Мілані впізнавали на вулиці!
Можна сказати, в кікбоксингу мені вдалося виграти все. І цей вид багато чому мене навчив.
– Проте той же Віталій Кличко змінив свого часу кікбоксинг на бокс, і ви також…
– Мені було дуже цікаво: недарма бокс називають «шахами у рингу». Я дебютувала на боксерському рингу в травні 1998 року. У 2003-2007 роках виступала у професійному боксі. За великим рахунком, як незмінна чемпіонка України з кікбоксингу, я розуміла свій рівень, але все ж у кожного виду спорту є своя специфіка – і до боксу довелося звикати, прилаштовуватися. Цей вид спорту поєднує силу та думку: ви не можете виграти тільки за рахунок чогось одного, а тільки якщо поєднаєте тактику та техніку і ніякої агресії, а тільки холодний розрахунок та використання помилок суперника. Бокс об’єднує всі якості бійця (рівень спортивної підготовленості, тактико-технічні навички та бійцівський досвід), а також змушує думати на рингу.
– Хто був вашим першим тренером?
– Мої перші тренування з боксу, на які мене привів мій майбутній чоловік (Ігор Анатолійович Забродський, який помер 23 травня цього року. – Прим. авт.), були в залі боксу інституту фізкультури, а моїм першим тренером з боксу став Володимир Олексійович Золотарьов. Наступним тренером, який привів мене до звання чемпіонки світу серед аматорів з кікбоксингу на турнірі в Києві, був Анатолій Миколайович Кліманов. У співпраці з ним також було завойовано титул чемпіонки світу з кікбоксингу серед професіоналів та інші мої успіхи в кікбоксингу та в боксі.
– Як почувається спортсмен, що змінює кікбоксинг на бокс?
– Те, що ти пробуєш різні види спорту, збагачує. Мені бокс дуже подобався. Він дає дуже хорошу школу. Ти вчишся аналізувати суперника, прогнозувати себе й свої дії, розподіляти сили. Бокс дозволяє поставити сильні удари руками, а за рахунок правильної підготовки можна довести цей навик до прекрасного рівня, як це є в найкращих бійців світу.
– У 90-х жіночий бокс, по суті, був у стадії розвитку…
– Так, це був початок того великого шляху, який зараз пройдений. Те, що в Ріо жіночий бокс отримав представництво на Олімпіаді, свідчить, що цей вид відбувся і заслужив визнання.
– Тим не менш, і зараз звучать слова (в тому числі від шанованих спортсменів), що бокс – не для жінок…
– Я скажу так: бокс – це спорт сильних і мужніх, і окремим чоловікам у ньому також не місце. Кожен, хто виходить на ринг, доводить свою мужність і гартує свій характер. Ти дивишся в очі своїм страхам, комплексам, очікуванням і розумієш, що все залежить від тебе. Оце і є найкраще відчуття, яке дає бокс – те, що ти свій тріумф можеш створити власними руками.
Я, скільки себе пригадую, була бійцем. В дитинстві ми нарівні з хлопчаками ставали стінка на стінку, й у нас ніхто не поважав того, хто міг у такий момент підвести своїх, здригнутися, поступитися. І цей характер і мені, і багатьом іншим допоміг. Пізніше, коли я почала працювати в юриспруденції, я жартувала, що бокс допомагає переконувати опонентів. І це правда.
– Як ви оцінюєте нинішній стан жіночого боксу в Україні?
– Ну це небо і земля. Приємно, що є національна збірна, вікові збірні серед дівчат. Є регулярна робота – збори, міжнародні турніри. Аматорський бокс на сьогодні дає можливість жінкам пройти всі турніри – чемпіонат України, європейські та світові чемпіонати. Сподіваюся, з часом підтягнеться і професійний жіночий бокс, і там буде такий же прорив, як і на Олімпіаді, де боксерські ліцензії тепер доступні і для жінок.
– Який ваш найбільш драматичний момент у боксі?
– Напевно, це апогей моєї кар’єри, коли в Марселі в 2005 році я вийшла на 10-раундовий бій за звання чемпіонки світу з боксу за версією WBA. Моєю суперницею була Мір’ям Ламар – місцева боксерка досить високого рівня, бій організовувала дуже відома промоутерська компанія Мішеля Акаріса. На жаль, на той момент мене підвела підготовка – я могла тренуватися в залі тільки два рази в тиждень, а не двічі на день, як взагалі-то треба було, я не мала спаринг-партнерів. А бокс – він такий, дрібниць тут просто не буває. Я поступилася ТКО, але прекрасно розуміла, що у випадку належної підготовки була спроможна на більше… На той момент це були неймовірно важкі емоції, страшенно прикро програвати ось так, коли не все від тебе залежить. Але бокс гартував мій характер – я вміла йти через «не можу», і багато хто, дізнаючись про умови підготовки, навіть і не вірив, що за таких обставин можна було так високо дійти.
– Ви тривалий час поєднували юриспруденцію та спорт вищих досягнень…
– Так, це важко, але не неможливо. Я встигала робити все і навіть більше, і ніколи мої заняття боксом не могли бути відговоркою в роботі в правознавстві – і навпаки. Спорт вчить дисципліні – як побутовій, так і робочій. Без цього важко бути успішною. Я багато років керую юридичними відділами найбільших компаній – і прекрасно розумію, наскільки важливий тут спортивний гарт і характер.
– Це те, чому навчив вас спорт. А чому робота навчила відносно спорту?
– Я ніколи не сприймала бокс як роботу – це була улюблена справа, захоплення всього життя. Якби я сприймала заняття спортом як повинність, буденність – було б нецікаво цим займатися, напевно, це позбавляло б радості сприйняття боксу як свята. Тому скажу так: кожен, хто приходить у спорт, повинен бути готовий, що його тут змусять проявити всі свої найкращі якості, і в підсумку це зробить його кращим.
– Навички, здобуті в єдиноборствах, доводилося застосовувати в житті?
– Кожен, хто знає силу удару, розуміє, що краще до удару не доводити. У житті на першому місці дискусія, в якій народжується істина. Мистецтво бути почутим і чути самому. Але якщо трапляється невихована людина, яка не відповідає за свої слова, вона повинна розуміти, що є люди, які можуть підтвердити свої слова не тільки усними аргументами, що часто неефективно, але й кулаками. Вольова людина не стане терпіти, «ковтати» образи. Добро все-таки повинне бути з кулаками. Але, як мені здається, люди, що пройшли через професіональний спорт, вони значно стриманіші, і застосовують свої уміння, знаючи коли й чому це робити.
ЗАЛИШИТИ Коментар