«Впасти – не страшно. Страшно – не піднятися». Такий принцип взяла на озброєння у своєму житті та в спорті знана та титулована екс-боксерка Національної збірної України Яна Зав’ялова.
В інтерв’ю прес-службі ФБУ колишня коломиянка, яка зараз мешкає та тренує в Одесі, згадала найбільш яскраві епізоди своєї кар’єри. Помітне місце серед них займає 4-річний період виступів за збірну Азербайджану, у складі якої Яна виборола олімпійську ліцензію, перемігши легендарну ірландку Кеті Тейлор. Спогадами про своє повернення у спорт після народження сина, про любов до олімпійського боксу і неприйняття «профі», своїми думками стосовно розвитку жіночого боксу в Україні Яна щиро поділилися з нами.
ДОСЬЄ
Яна Зав’ялова. Народилася 30 жовтня 1987 року. Майстер спорту міжнародного класу з боксу. 6-разова чемпіонка України (2004—2009). Бронзова призерка Чемпіонату Європи (2007, 2009). Фіналістка та учасниця багатьох турнірів.
У складі збірної Азербайджану – чемпіонка Європи 2016 року. Учасниця Олімпійських ігор-2016 у Ріо-де-Жанейро (5-те місце). Срібна призерка Чемпіонату світу-2014. Бронзова призерка Європейських ігор у Баку (2015).
Про протистояння з Кеті Тейлор…
«З цією прославленою спортсменкою у нас була дуже цікава історія взаємовідносин. Кеті Тейлор – жива легенда світового боксу. П’ятиразова чемпіонка світу, шестиразова чемпіонка Європи та володарка золотої олімпійської медалі у Лондоні-2012. Зараз вона має яскраву безпрограшну серію у професіоналах…
Загалом ми провели між собою п’ять поєдинків, і в основному вони відбувалися на вирішальних стадіях чемпіонатів світу та Європи. Чотири перші зустрічі я програла… Довгий час не могла підступитися до цієї великої атлетки. Більш того, навіть не припускала думки, що можу в неї виграти.
І ось, у 2016 році на Чемпіонаті Європи у Стамбулі, у бою, в якому вирішувалася доля олімпійської ліцензії на Ріо-2016, мені вдалося нарешті перемогти! Спеціалісти досі пам’ятають той наш бій… Вважаю, що це був пік моєї спортивної кар’єри!
Незважаючи на запальні дуелі в ринзі, за межами квадрату у нас з Кеті Тейлор завжди були дуже хороші стосунки. Після боїв, яким би не був результат, ми завжди вітали одна одну. І взагалі, я завжди з повагою ставилася до всіх суперниць. Лише той, хто займається боксом і постійно виходить у ринг, знає, який це важкий труд і як складно переборювати себе, свої страхи, не ламатися психологічно і досягати спортивних цілей».
Про тренера і батька…
«У тому, що тоді, у 2016-му, мені вдалося перемогти Кеті Тейлор, завдячую своєму тренеру та батьку – Івану Івановичу Ющенку. Поєднувати відразу дві ці ролі – надзвичайно складно. Але йому це вдавалося, за що я йому завжди буду вдячна!
У нас була своя система підготовки до кожного поєдинку. І я завжди чула на ринзі всі його підказки, для мене надзвичайно важливо відчувати його присутність поруч! У нас є свої секретні слова і знаки. Він повністю «веде» мій бій, мені потрібно лише чути його.
Батько тренував мене протягом всієї моєї кар’єри, з 9-ти років. І якби я зараз приймала рішення про повернення у великий спорт, то робила б це лише разом з татом. Він знає мене краще за всіх інших».
Про народження синів…
«Чи правда те, що на чемпіонаті Європи 2009 року я виступала, будучи вагітною? Так, дійсно, так і було. Але на момент виступу на турнірі я ще не знала, що чекаю дитину. Перевірилася вже по приїзді додому, тоді й дізналася радісну новину. А там, на змаганнях, не могла зрозуміти: чому моє тіло не хоче мене слухатися і не дуже-то й прагне перемоги. Поборотися за золоту медаль було цілком реально. Але тіло немов кричало мені: «Зупинися!» Імунітет був ослаблений. Зараз усвідомлюю, що для мого організму бокс на той момент перестав бути у пріоритеті, поступившись місцем моєму природному покликанню – бути мамою.
Після народження Максима у 2010-му я відчула величезний прилив енергії, завдяки якому пауза у виступах була дуже короткою. Знаю, що насправді не багатьом спортсменкам вдається повернутися у великий спорт після народження дітей, але в мене це вийшло: маленький синочок мотивував мене на нові звершення.
Поява дитини – це завжди найбільший стимул! Діти додають віри в себе і впевненості у власних силах. У 2011 році я повернулася до виступів на офіційних змаганнях і довела, що мене дехто зарано списав з рахунків.
Зараз моєму старшому синові 11 років, а молодшому – Олександру – 11 місяців. Чи хочу я, щоб мої сини у майбутньому пов’язали своє життя з боксом? Зважаючи на те, через які труднощі у цьому виді спорту мені довелося пройти, то відповідь – ні.
Свого старшого сина я привчаю любити спорт, він дуже часто разом зі мною перебуває у боксерському залі, спостерігає бокс зблизька. Але він сам обере те, що йому до вподоби. Я наслідую принцип, що кожна дитина, як і кожна людина – це особистість. І ніхто не в праві щось комусь нав’язувати».
Про виступи за Азербайджан…
«Мені, на жаль, не вдалося потрапити до заявки збірної України на чемпіонат світу-2012 в категорії до 60 кг, і в результаті я не боролася за олімпійську ліцензію на Ігри у Лондоні. Хоча наш бій із Сашею Сидоренко у фіналі чемпіонату України досі згадують як найкращий бій того року. Тоді на першість країни у Вінницю приїхали скаути збірної Азербайджану, яким теж сподобався наш бокс. Так я і отримала запрошення виступати за їхню збірну і відпрацювала по контракту 4-річний олімпійський цикл.
Причому ми з батьком, як і раніше, тренувалися в Україні, і лише на офіційні змагання я вирушала у складі делегації Азербайджану. Чи шкодую про щось? Ні! Вважаю, що скористалася шансом бути представленою на найкрупніших турнірах, у тому числі Олімпійських іграх 2016 року, де завоювала 5-те місце. Українська школа боксу – надзвичайно потужна, і якщо в нашій країні тоді була така щільна конкуренція, то, я вважаю, нічого поганого немає в тому, що я намагалася використати свій шанс на успіх в іншій державі.
Підкреслюю, що Україна – моя Батьківщина! І це назавжди. Мені доводилося жити багато де за кордоном, у тому числі і в Сполучених Штатах Америки, але в якій частині світу я б не перебувала, мене завжди тягне додому».
Про сучасний рівень жіночого боксу в Україні…
«Свого часу батько казав, що, на його думку, я могла б спробувати себе у профі-боксі. Але «профі» – це не моє. Я – прихильниця «класики», красивого і естетичного боксу. Вечори боксу серед професіоналів – це, у першу чергу, шоу. Для мене це неприйнятно. Дуже часто ці бої нагадують мені «зарубу», ніж спорт у чистому вигляді. Тож свій вибір я зробила…
Вважаю, що рівень жіночого боксу в Україні – дуже високий. Пам’ятаю, коли я починала боксерську кар’єру, то навколо були одні хлопці – всі тренування лише з ними. На моєму першому в житті турнірі, у 2000 році (це був чемпіонат України серед кадетів у місті Керч) нас було лише двоє дівчат – та й то, моя суперниця була на два роки старша за мене. Її я зрештою перемогла (посміхається).
З того часу витекло багато води, і рівень жіночого боксу помітно виріс в Україні. Зараз, окрім жіночої дорослої збірної, є команди до 22 років, серед молоді, юніорські та юнацькі збірні України… Чим більше дівчат займається боксом, їздить на турніри та здобуває престижні нагороди, тим швидше зростає рівень і всіх інших учасниць тренувального процесу. Гадаю, що зараз жіночий бокс в Україні крокує в одну ногу зі світовими тенденціями…
Єдине, що хотілося б побажати: щоб не забували про тих наших дівчат, які з якихось причин вже пройшли пік своєї кар’єри. Вони мають величезний досвід і готові ділитися ним з іншими.
Я, дякувати Богу, зараз маю можливість тренувати. Разом з колишньою партнеркою по збірній України Іриною Пархоменко (Комар) виховуємо талановитих діток і перспективну молодь в Одесі…
ЗАЛИШИТИ Коментар