«Вірити у власні сили та долати труднощі наперекір долі». За таким принципом живе титулована екс-боксерка Національної збірної України, а нині тренер спортивного клубу «КНУБА» та старший викладач кафедри фізичного виховання і спорту «КНУБА» Саїда Гасанова.
В інтерв`ю прес-службі ФБУ киянка пригадала значимі моменти своєї кар`єри. Гасанова була однією з перших українок, яка досягла успіху на міжнародній арені у боксі. У складі збірної України Саїда виступала на історичному для нашої жіночої команди чемпіонаті світу. Про це все та багато іншого далі в нашому матеріалі.
ДОСЬЄ
Саїда Гасанова. Народилася 13 червня 1975 року в Києві. Майстер спорту міжнародного класу з боксу. Шестиразова чемпіонка України. Бронзова призерка чемпіонату світу (2002). Бронзова призерка чемпіонату Європи (2006). Триразова чемпіонка України з кікбоксингу, бронзова призерка чемпіонату Європи з кікбоксингу.
Про початок боксерської кар`єри та тріумфальний для України чемпіонат світу-2002…
«У 1993 році я поступила до Київського національного університету будівництва і архітектури. Там на заняттях фізкультури треба було вибрати спеціалізацію. Нам розповідали про всі види спорту, і мене дуже зацікавив кікбоксинг. Я цікавилася єдиноборствами ще задовго до вступу до університету. Пригадую, мені дуже подобалися фільми про карате. Втім, розпочалося все з кікбоксингу. Наш тренер Мкртич Діленян проводив тренування, які були більше схожі на заняття з боксу. Ближче до змагань з кікбоксингу ми відточували майстерність, удари ногами, комбінації. Коли я починала займатися, то в той час жіночого боксу в Україні ще не було.
Але роки йшли і все змінилося. Я почала виступати і в боксі. Так вдавалося поєднувати ці два види спорту. В 2001 році я поїхала на свій перший чемпіонат України з боксу серед жінок. Це стало причиною моєї дискваліфікації в кікбоксингу. На початку 21-го століття в Україні нарешті почав активно розвиватися жіночий бокс. В 2002 році були проведені збори, і я у складі Національної збірної вирушила на другий в історії – і перший для української команди – жіночий чемпіонат світу. На тій першості планети я стала третьою, а загалом наша збірна на цих змаганнях здобула 2 золота, 2 срібла та 2 бронзи. Як показав час, цей виступ став поки найкращим результатом нашої жіночої збірної на чемпіонатах світу за всі часи».
.jpg)
Про кар`єру тренера…
«Я вже не тренуюся кожного дня. Нині я тренер, і більшість часу проводжу на заняттях з моїми учнями. Передаю їм свої знання. Звісно, коли в мене є час, я приділяю увагу своїй фізичній формі. Мене мотивує продовжувати займатися спортом розуміння того, що для будь-якої людини є важливим фізичний, розумовий та духовний розвиток».
Про труднощі, які закаляють…
«У житті немає нічого випадкового. Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Мої батьки були проти моїх занять боксом та забороняли мені тренуватися. Мене навіть не пускали додому після чемпіонату України з кікбоксингу. Мої заняття єдиноборствами батьки приховували від рідних. Втім, на мене це ніяк не вплинуло. Я дуже полюбила бокс, і ця любов живе досі. Бокс – це моє життя».
.jpg)
Про страх у боксі…
«Якщо тебе переповнює бажання вийти на ринг та змагатися, то страху тут місця немає. Багато моїх студентів бояться прийти на перше тренування, дехто боїться виступати. Деяким студентам не по силах витримати навантаження на боксерських тренуваннях і вони змінюють спеціалізацію. Я цього іноді не розумію. Мені, наприклад, лікарі двічі забороняли займатися боксом, але я завжди слухала себе, свої внутрішні відчуття».
Про свій найважчий поєдинок…
«Моїм найважчим поєдинком був бій на міжнародному турнірі класу А в Туреччині, присвяченому Ахмету Комерту. Моя мама тоді передбачила, що по жеребу я отримаю в суперниці представницю Туреччини і програю їй. Жеребкування дійсно звело мене з місцевою боксеркою, але я зуміла викластися на 200 відсотків і виграла! Це був найскладніший момент у житті. Важчим був лише захист дисертації…»
Про тонкощі роботи з вихованцями…
«Поганий той солдат, який не мріє стати генералом. Мене дуже мотивують досягнення моїх вихованців. Я радію, коли допомагаю їм реалізовувати свої мрії. Мені подобається працювати з малюками. Приємно спостерігати за їхніми досягненнями, розвитком та прогресом. Наймолодшому хлопцеві, який в мене займається, лише шість років. Найголовніше – це прививати учням любов до спорту та здорового способу життя. Також мені подобається бути суддею. Це дає змогу бути ближчим до змагань, оскільки зі зрозумілих причин вже не беру в них участь як спортсменка».
.jpg)
ЗАЛИШИТИ Коментар